Теслюк Дар'я, 11 клас, Нерушайський ліцей Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глодян Анна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У перший день війни, а точніше, у першу ніч, я ще не боялася. Можливо, я була занадто наївна, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Коли звуки сирени та тривожні новини почали заповнювати стрічки телеграм- каналів, я відчувала лише невизначеність, змішану з надією на те, що це все не може бути правдою в ХХІ столітті. Однак наші батьки - вже розуміли, що відбувається.

Їх страх був таким явним, що нам, дітям, доводилося виконувати роль дорослих і намагатися їх заспокоїти.

«Все буде добре, ще пару днів, це не триватиме вічно, - казали ми, хоча в глибині душі відчували тривогу - ми разом, і ми впораємося». Та з кожним новим днем ​​все ясніше ставало те, що ми стоїмо на межі чогось жахливого. Що світ розбився на безліч частин, точніше наш світ, так як решта людства продовжувала жити.  

Ми не чули вибухів і не бачили жахів війни, адже до нас вона ще не дійшла. Проте постійно чекали на те, що може статися, і не знали, що робити.

Гортаючи стрічки новин, ми натрапляли на відео з Бучі та Ірпеня, Маріуполя та Херсону. Це були жахливі кадри, які запам'яталися на все життя. Усвідомлення того, що  ворог дійде сюди, то на нас чекатиме те ж саме. Безумство -  бути у безпеці, але не відчувати її.

Наступні тижні легшими не були, але ми продовжували жити. Не передати словами, як ми раділи першим лелекам, що повернулися додому. Як дивувалися квітам, які, незважаючи на війну, розквітали. Весна приходила, і це було дивно - як вона могла настати, коли навколо нас панують горе, печаль, страх і сльози?

Як важко було усвідомити, що життя триває,  навіть під час війни!

Ми не розуміли, чому ми все ще можемо насолоджуватися простими речами та діями, таким, як похід до магазину або вечори з друзями та рідними. Я відчувала сором за те, що можу жити це життя, коли в інших відбувається справжнє пекло. Як це можливо? Як можна продовжувати дихати, коли десь руйнується світ, люди втрачають близьких, страждають діти? Раніше я вважала, що війна взагалі не така. Дивлячись фільми, читаючи книги та слухаючи історії, ми романтизували її, бачили як щось фантастичне чи героїчне, як у фільмах "Дивергент", "Голодні ігри", там, де ти можеш стати героєм.

Я не дивилася справжнього кіно про війну, тому що знала: там не буде Кітніс, яка переможе, ніяких супергероїв, ніякого щасливого кінця. Все це - лише вигадки.

У реальному житті все інакше. Так, війна закінчиться, але це буде єдиний позитивний момент у тих кінострічках. Немає героїв, які б врятували всіх, немає магії, яка поверне минуле і всі знову житимуть щасливо. Є тільки реальність, яка безжально стирає мрії і залишає лише спогади. І наша реальність виявилася зовсім іншою — вона була жорстокою, непередбачуваною, але також сповненою моментів краси та людяності.

Коли ми зрозуміли, що ворог не зможе до нас дістатися, а це сталося десь на третьому місяці війни, у травні, ми почали адаптуватися до нових реалій.

Сирени викликали страх, літаки змушували здригатися, кожен гучний звук  лякав. Страх ночі зник того дня, коли війна витіснила його, та згодом темрява знову стала джерелом тривоги. У темряві ми нічого не контролювали. Ми просто лежали, намагаючись не думати про небезпеку. А під час сигналів тривоги бігли до ванної кімнати. Правило двох стін. Це було просте, але життєво важливе правило - його ми запам'ятали назавжди. На відміну від шкільних правил, які часто забувалися, воно врізалося в пам'ять так глибоко, що лишило відбиток, який нічим не зітреться, тому що в новинах постійно були кадри зруйнованих будівель, і лунало «правило двох стін». Тоді ж ми почали розбиратися в літаках, знали їх назви і які бомби вони несуть на собі.

Це реальність, до якої ми почали звикати. Ми - діти війни. Ми знаємо, що таке «Х-47М2 Кинджал», «Калібр» та «Іскандер». Це наша нова буденність, і це болісна правда.

Потім настала пора шкільних днів. Поняття «Тривога - укриття» стало звичним та все ще лякало. Паніка в очах учителів, яку вони намагалися приховати, не лишилась непомітною. Кожен із них мав дітей або внуків, які знаходилися далеко. Там, де літають ракети, де війна та смерть дихають в спину. Вони робили все можливо, щоб ми залишалися спокійними, але страх за рідних був відчутний у кожному їхньому погляді. Потім настали перші свята — Різдво, Новий рік — вони були інші. Діда Мороза не було, і Снігурки теж. Але ми не сперечались та не дратувалися з цього приводу. Ми знали нашу культуру і розуміли, що у нас є святий Миколай. Нам не потрібно чужого.

Ці свята стали ще одним нагадуванням про нашу силу, нашу національну ідентичність, яку ми маємо берегти, відновлювати та примножувати.

Наступні місяці стали звичайними. Війна пустила коріння і вчепилася у нас мертвою хваткою. Вона проникла в кожен куточок нашого життя. Ми пристосувалися до її присутності, наче до тіні, що завжди поруч. Ми навчилися жити з цим. Війна паразитувала на нас, а ми призвичаїлися. Ні, люди не забували, що наша боротьба ще іде. Волонтери працюють невпинно, солдати віддають життя за нас, і ми їм будемо довіку вдячні, завжди пам'ятатимемо їхню жертву. Ми ще більше полюбили Україну, нашу мову та культуру, перестали слухати російські пісні та дивитися їх передачі, фільми, блогерів. Але слово "війна" стало звичним.

Страху більше не було. «Тривога — укриття», але ми не боялися. Ми — діти війни, що не відчули війни у повній мірі. Ми її бачили з новин, а не з вікна. Та все ж вона змінила нашу національну свідомість.

Зараз, переживши 1000 днів війни, ми  живемо, навчаємося, працюємо та мріємо. Війна нас не зламала, хоч ми й призвичаїлися до її страшної буденності. Ми віримо, що наша країна відродиться, як фенікс з попелу. Попри всі втрати, попри біль ми бачимо майбутнє, сильне та незалежне. Війна не зламала нас — вона лише зробила нас і нашу віру в перемогу ще сильнішими. Ми стали частиною нової історії, частиною великої боротьби за свободу, яку ніколи не забудуть. Це наша спільна боротьба, і ми віримо, що разом зможемо відродити Україну.