Софія Демченко, 10 клас
Комунальний заклад  "Академічний ліцей №15" Кам'янської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Українська Катерина Вікторівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла в наш дім раптово, вона принесла із собою  біль, паніку і лютий розпач….. Кожен або заперечував, або не вірив, коли зранку читав новини. Здебільшого люди піддавалися паніці, збирали речі, готувалися до гіршого.Єдина надія була на те, що скажуть по телевізору. Засоби масової інформації перетворилися з першого дня війни у зброю для обох сторін. Інформаційний простір зріс набагато більше і для світу.

На мою думку, засоби масової інформації перетворилися з першого дня війни на зброю для обох сторін. Тому перше, що  мені потрапило на очі це ЗМІ та їх вплив на сприйняття людьми цих трагічних подій. Країна агресор  вирішила всіма шляхами прослизнути також до інформаційного простору нашої країни і  західного світу.  

Україна не одразу отримала допомогу від іноземних партнерів.  Новини агресора навпаки залякували та намагалися ще сильніше довести нам думку про те, що наша країна не вистоїть.

Сила росії була не в армії, а в обмані. Тактику залякування та перебільшення вони використовують у всіх сферах. Їхні ЗМІ роками забруднювали мізки людям, бо вони готувалися до цієї війни. Величність їхньої держави - це швидше  вже синдром, у який вірить до цього часу Захід.

Я, безсумнівно, як людина, яка  цікавиться історією, в основному бачила де брехня, а де правда. Але мене бентежило, коли люди легковажно ставилися до ситуації в країні. У них перед очима знищують їхню батьківщину. І виправдання у таких людей було одне – лінь.

З початком війни  я продовжила аналізувати інформацію,яка потрапляла в мій інформаційний простір. В цілому я помічала, що моєму найближчому оточенню  не подобалося, коли занадто багато інформації, їм не хотілося витрачати час на аналіз, їм було легше просто гортати короткі,але змістові відео, бо вони так звикли. Тут я підмітила подачу пропаганди і чого не вистачало нашій стороні. Мені було не приємно зробити висновок, але багатьом  іноземцям байдуже на те, що відбувається в Україні. І тому до них потрібен був переконливий підхід. Я зайнялася OSINT технологіями, бо коли ти бачиш, що пропаганда так просто керує поглядами людини, тобі стає лячно. Твій друг або  член родини не бачить, як починає автоматично підтримувати окупанта. Пропаганда одягає окуляри на соціум, промиває мізки не тільки моїм друзям, а й сім’ї і я починаю втрачати їх. Навіть з деякими людьми я більше не розмовляю через їх політичні погляди. 

З початком війни я почала приділяти увагу своєму оточенню, шукати тих ,хто не намагається спотворити мій розум. У мене було бачення ситуації тому, що я народилася у сім’ї з українськими поглядами, де з дитинства мене вчили аналізувати все довкола.

Важливість спілкуватись рідною мовою моя родина показала з дитинства. Погодьтесь, дивною є ситуація, коли ти вдома розмовляєш українською, а виходиш у соціум, і переходиш на російську. До тебе звертаються іншою мовою, бо моя рідна Дніпропетровщина є, на жаль, здебільшого російськомовною. Я набиралася русизмів, у мене в голові були змішані мови. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, це було наче прокинутися від сну…

Сумнівів у мене більше немає. Зараз я не боюся висловлювати  свою позицію, навпаки пояснюю оточуючим  важливість мови та й усієї ситуації в країні. Бо повірити пропаганді й забути свою національність – означає жити з питаннями, на які немає відповіді. В пошуках неіснуючої правди можна втратити свою думку, характер і дозволити іншим керувати тобою. А саме головне - спуститися до рівня терористів та вбивць, яких зараз, на мою думку, ненавидить, прокинувшийся, новий, сформований світ.