Квас Лариса, жителька села Кам’янське Василівського району Запорізької області (село, в яке не можна потрапити з кінця лютого 2022 року, село, через яке проходила «Дорога Життя» …), вчитель

КЗ "Кам'янська спеціальна загальноосвітня школа -інтернат" Запорізької обласної ради

"У війни не жіноче обличчя"

Є у білоруської письменниці Світлани Алексієвич повість « У війни не жіноче обличчя». Свого часу цей твір мене вразив своєю простотою викладу , доступністю, глибиною роздумів і спостережень. Чи могла я тоді чи пізніше щось подібне уявити в своєму житті , у житті тисяч таких, як я : жінки, матері, бабусі, тітки , сусідки, колеги, вчителя з більш як 40-річним служінням розумному, доброму, вічному? Звичайно, ні? Таке не можна уявити, передбачити, запобігти. Це зло, яке не підлягає ніяким законам, правилам, нормам. Як вчитель літератури, при вивченні тем, пов’язаних з творами про події Другої світової війни, завжди говорила учням, що за час існування людства в світі відбулось більше 22 тисяч війн. Воєнні конфлікти не затихали бодай на день. Та найстрашніша, найкровопролитніша – це війна 1941-1945 років. На жаль, сьогодні ми є живими свідками того, що війна, яку розв’язала росія проти нашої батьківщини навіть за півтора роки воєнних дій перевершила Другу світову війну по всіх параметрах і ввійде у всі підручники світу, як найганебніша війна проти гуманізму, совісті, здорового глузду, людяності, людства, порядності, моралі, національної самобутності …

…У нашій сім’ї про війну знали не по фільмах і книжках: батько, Федір Титович, пішов на війну у 18 років. Брав участь у звільненні рідного села, країн Європи. 1 травня 1945 року отримав тяжке поранення вже у самому Берліні, а перемогу зустрів у госпіталі, де потім лікувався майже рік. Мама, Катерина Захарівна, була примусово вивезена на роботу у Німеччину і повернулась додому через два з половиною роки після звільнення військами союзників. В родині , коли були якісь складні моменти, часто повторювалась фраза: «Дай, Боже, щоб не було війни і голоду». ЇЇ справжнє значення розумієш тільки зараз.

24 лютого війна поцілила в серце моєї України і кожного з нас; внесла сум’яття в душі моїх колег, учнів і їх батьків; торкнулась планів, звичного життя моїх сусідів, близьких. Вся моя родина від найменшого, тоді ще шестирічного, до найстарших здригнулась і завмерла в німому питанні: «За що? Чому? Як так могло статися в ХХІ столітті? Це якесь непорозуміння, і все скоро закінчиться». Та сьогодні вже черговий день цієї жорстокої, несправедливої війни , війни без правил, без моралі…

Ми всі змінились за цей час. Ми тепер йменуємося абревіатурою – ВПО.І це не соромно, це реальність, це данність, від якої ми нікуди не дінемось. Але ми вже зовсім інші. Я це зрозуміла, коли ми у лютому розміщувались у черговому невеликому сільському підвалі в три умовних поверхи, бо нас було 14 дорослих і дітей і говорили, ще це перша, друга і третя полички своєрідного вагона потяга. Ще більше в цьому пересвідчилась, коли в березні ми,15 дорослих і дітей , розміщувались на трьох диванах у будинку чужих людей, і це було якось по-родинному природньо. Можна було б поставити крапку в цьому питанні в квітні, коли в Запоріжжі ми зустрічались з земляками-односельцями. Спочатку якось соромились, але наша українська сутність змітала всі перепони і ми обнімались, цілувались, плакали, незважаючи на те, чоловік ти чи жінка, і скільки тобі років: 60+ чи 35-40.І так тепер буде завжди, бо ми – родичі ,і нас поріднила війна. Тому, коли при зустрічах чую, що ми неодмінно повернемось і відбудуємо село, я вірю.

Всі мої найвизначніші моменти життя пов’язані з сім’єю і школою, бо це найдорожче, найцінніше. Одними з перших у селі постраждали навчальні заклади. Дві школи, дві красуні, дві берегині добра, ласки, людяності. В одній з них навчались дітки, що мають значні порушення слуху. В цьому навчальному закладі зростали ті, що потребують постійної допомоги і уваги. І одне з перших потрясінь, яке так закарбувалось у пам’яті, це фото зруйнованої будівлі школи-інтернату, а на уламках, страшно навіть уявити, яскраві, кольорові сценічні костюми , у яких слабочуючі дітки, учасники Народного ансамблю танцю і пісні в жестовому виконанні «Ритм» нашої школи підкорювали своєю майстерністю сцени не тільки в Україні, а й за кордоном.

А віночки з різнокольоровими стрічками, вилетівши зі зруйнованої костюмерної, зачепились за віття дерев і тріпочуть, ніби німий докір всім нам: "Як так сталось? Що ж відбувається у світі?». Головна моя емоція - біль…

… Так співпало, що війна, клятий ворог саме на день вчителя 2022 року поцілили у мій дім, і моє рідне гніздечко зруйнуване вщент. Що відчувала, сказати зараз важко: біль, відчай, ненависть, море сліз… Взагалі, у мирному житті вважала себе сильною людиною. Зараз – не впевнена. У війни, дійсно, не жіноче обличчя. Десь читала, що зараз в Україні дві армії: одна воює, а друга- молиться. Я належу до другої. Ніколи не була воцерковленою людиною, бо вважала, що головне – це жити за законами Божими, не робити зле людям. Сьогодні молюсь. Молюсь за воїнів-захисників, молюсь за нашу Україну, молюсь за рідне село, молюсь за родину.

А ще хочу підтримати співвітчизників, яким особливо важко, які втратили орієнтири в складних реаліях сьогоднішнього життя: зберіться з силами, знайдіть у собі опору, рухайтесь далі, хоч на краплинку, вперед, знайте, що поряд багато тих, хто вас розуміє, підтримає, не залишить у біді. Життя продовжується, особливо я відчула це, коли в той страшний день зателефонували спочатку молодший, потім старший онуки і сказали однакові слова: « Бабуля, не плач, ми вам збудуємо дім». І я вірю онукам!

Часто сьогодні можна почути поради, що не треба генерувати ненависть ,злість до ворогів. Скажіть, добрі люди, що ще можна відчувати до цих нелюдів за все, що вони зробили з нашою країною, з нашим селом, з нашою школою, з кожним з нас. Не буде їм прощення на нашому віку. Війна принесла багато розчарувань і в нашому оточенні. Хочу, щоб мене почули і ті, хто думає, що війна все спише. Не гнівіть Бога і не генеруйте лють оточуючих , бо ваша байдужість до проблем викликає презирство, ваше «хобі» збагатитись під час війни брудними способами викликає беззаперечну ненависть, ваші бажання залізти в бюджет різного рівня чи заглянути в чужий погріб або будинок, щоб бодай щось поцупити, огидні, а спроби вивезти з села навіть ті нещасні обривки електропроводів, які ,може ,й непридатні , ми не пробачимо. А ще пам’ятаймо, дорогі родичі-односельці і співвітчизники: ми- це і Україна!

…Немає і не може бути більшої цінності, ніж людське життя. День і ніч молюсь за наших захисників. Працюю на освітянському фронті, наближаючи Перемогу. Ні, у війни не жіноче обличчя…