Стефанчук Никита, Фаховий Коледж Зв’язку та Інформатизації Державного Університету Інтелектуальних Технологій і Зв’язку, м. Одеса

Вчитель, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Моє життя, як і життя мільйонів інших українців, змінилося назавжди 24 лютого 2022 року. Того дня почалася війна, яка здавалася чимось неймовірним, майже нереальним. Однак реальність виявилася жорстокою і невідворотною.

Тисяча днів війни змусили мене переглянути свої пріоритети, зрозуміти справжню цінність простих речей і навчитися жити у світі, де немає гарантій на завтра.

До війни:
Я народився і виріс в Одесі. Це чудове місто на узбережжі Чорного моря завжди було для мене джерелом натхнення та спокою. Тут я закінчив школу і планував своє майбутнє, будував плани на навчання, кар’єру, особисте життя. Школа, друзі, спорт — усе було частиною мого звичайного життя, яке здавалося таким стабільним і передбачуваним.

З початком війни все різко змінилося. Одеса, як і багато інших міст України, опинилася під загрозою.

У перші дні здавалося, що війна — це щось далеке і що Одеса не постраждає. Але коли почалися обстріли, зникло відчуття безпеки. Новини про постраждалих, руйнування в інших містах і постійні тривоги стали частиною нашої буденності.

Переломний момент:
Найважчим для мене стало усвідомлення того, що війна дійсно не обмине наше місто. З кожним днем зростала небезпека, і ми почали серйозно замислюватися над тим, як діяти у випадку обстрілів. Хоча наша родина вирішила залишитися вдома, страх за рідних і близьких був постійним супутником.

Проте, ми з сім'єю вирішили залишитися в Одесі. Це наш дім, і покинути його було б дуже важко.

Я продовжував навчатися — після закінчення 9 класу я вступив до коледжу, і тепер навчаюся очно. Це дало мені можливість хоч трохи повернутися до звичного життя, відчути, що, попри все, життя продовжується. Навчання стало моїм способом зберігати рутину і продовжувати рухатися вперед, навіть у таких важких умовах.

Теперішнє життя:
Нині я продовжую жити в Одесі. Навчаюся у коледжі, намагаюся підтримувати зв'язок з друзями та рідними. Хоча навчання відбувається очно, ситуація все одно залишається складною. Постійні повітряні тривоги, небезпека обстрілів — усе це стало частиною нашого життя. Але я навчився пристосовуватися до нових умов і намагатися зберігати спокій.

Тисяча днів війни зробили мене сильнішим. Я більше не дивлюся на життя через призму планів на роки вперед.

Кожен день сприймається як подарунок, і я вчуся цінувати його. Війна показала мені, як важливо бути поруч з рідними, підтримувати одне одного і не боятися труднощів.

Мій шлях:
Кожен з нас зараз йде своїм шляхом у цій війні. У когось цей шлях веде через окопи і передову як мій брат, у когось — через лікарні і волонтерські центри, у мене — через навчання. Мій шлях — це бажання відновити країну після війни.

Я вірю, що після перемоги ми відбудуємо не лише наші міста і села, а й наші душі.

Бо цей досвід, хоч і болісний, зробив нас сильнішими, об’єднав і показав, що разом ми здатні здолати будь-які труднощі.