Магдич Єва, Черняхівський ліцей №1, Житомирська обл., селище Черняхів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Григорчук Надія Андріївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Передчуття війни
16 лютого в інтернеті ширилися чутки про готовність Росії до вторгнення. Відчуваючи тривогу, все одно йду до школи. Друзі запевняють, що все це безпідставні плітки, і не може бути правдою.

24 лютого
Того страшного ранку ми почули від мами: «Діти, розпочалася війна». Ми розпочали поповнювати запаси води та їжі. Це було непросто. Я пам’ятаю, як на ніч готували речі для евакуації. Страх став постійним супутником: новини, тривожність, гамір.

11 березня. Евакуація до Польщі
Ми зібрали валізи, попрощалися з татом та нашим песиком, якого я востаннє нагодувала. Дорогою нас зупиняли на блокпостах, і це насторожувало. Усе здавалося, наче уві сні: кордон, польські волонтери, чужа мова… Що чекає нас в новій країні? Як тато буде без нас? Мої друзі, чи побачимося ми знову? Що буде з Україною? Стільки запитань мене тоді хвилювало?.. І ніхто не міг дати відповіді…

Новий дім у Польщі
Ми оселилися в маленькому містечку в Польщі. Важко було усвідомити, що тепер це наш новий дім. До нашої оселі приходили люди, приносили все необхідне.

Усім було цікаво подивитися на нас – українців. Дехто навіть плакав, співчуваючи. Ми познайомилися ближче із тими, хто нас прихистив.

Особливо близька для нас була Агнесс – жінка, яка працювала вчителькою. Вона запропонувала нам продовжувати навчання в їхній школі. Нас познайомили ближче із однолітками. Вони дивилися на нас, як на тварин у зоопарку. Це зовсім не тішило...

Між двома світами
Під час проживання у Польщі я чула різні неприємні речі, пов’язані з росією. Так нас хотіли вивести на емоції. Це було жахливо, адже наші душі так боліли за Україну. З поляками я не здружилася, навпаки, була чужинкою серед них. Мене лише заспокоювали переписки, дзвінки з друзями, ігри в соціальних мережах. Це був світ, де все було добре. Проте хвилювання не полишало мене, тому що тато залишився в Україні, де постійна загроза та небезпека. Проте незважаючи на це, серце бажало повернутися у СВІЙ дім.

Повернення додому було складним, бо за тиждень до повернення ми дізнаємося про те, що наш пес Оскар помирає. Можливо, через тугу за нами…

Ми вдома!
Життя стає кращим, бо ми вдома, з татом, з друзями, у місті, за яким сумували.

2023. Життя під час блекауту
Я навчаюся дистанційно, але це складно. Сприймати матеріал важче, до того ж через відключення світла навчатися просто неможливо! Проте шукаємо шляхи, як використовувати правильно час.

Військова форма
Бачити військову форму в шафі моторошно… Тато йде на навчання, щоб стати захисником. Це складний період нашого життя, адже у травні він повідомляє, що вирушає в Бахмут. Відтоді з нетерпінням чекаємо телефонний дзвінок, щоб почути рідний голос.

Влітку тато отримує відпустку. Це щастя усієї родини! Ми з жахом слухаємо історії з війни, і одночасно пишаємося відважністю нашого татуся. Бачимося ми частіше, але батька нам не вистачає.

Повернення до стабільності
Знову почалися очні заняття в школі. Я відвідувала репетиторів, гуляла з друзями. Важко повернутися до такого життя, але ми намагалися надолужити згаяне. Хоч було важко, я раділа, що могла повернутися до майже «безтурботного» життя знову.

2024
Це рік, коли ми стали сильніші, витриваліші, почали звикати жити в умовах війни. Влітку наша родина втратила дідуся, а тата відпустили, щоб попрощатися. Це був перший похорон у моєму житті, і бачити тата таким засмученим, було боляче. Ми всі багато втратили, але продовжуємо триматися…

Тепер бачити у шафі форму тата не є чимось дивним. Минуло 1000 днів війни. Страшної, нещадної, кровопролитної…

Кожен українець має свою історію, свою нитку долі. Я пережила війну разом із людьми, які допомагали. Я вдячна всім, хто був поруч, особливо нашим захисникам, які борються за свободу, ризикують собою, проливають кров. З нетерпінням чекаю Перемоги, щоб кожен захисник повісив у шафу військову форму і повернувся живим до родини.

Слава Україні!