Ми мешкаємо у Снігурівці. Були в окупації. Діти виїжджали. Коли вони приїхали, знову обстріли почалися. 

Мені зателефонували діти і сказали, що розпочалася війна. Я ввімкнула телевізор, почула виступ президента. Це незабутньо.

Рашисти зайшли у Снігурівку 19 березня. Дуже було страшно, коли росіяни, ось ці "зетки", проїжджали повз наші вікна. Як почалася війна, у нас іще аптеки працювали. Ми запаслися їжею, а як почалася окупація, не стало ні світла, ні води. У нас був струмочок. Ми з нього набирали воду і возили собі і сусідам. 

Найбільше шокували обстріли, а ще те, що дуже багато дізналася про людей. Навіть ніколи й не могла подумати про них. Війна показала, хто є хто. 

Я сиділа вдома, здебільшого у місто виходив чоловік. Діти виїжджали 28 березня. Ми поїхали їх провести - вони їхали на захід України. Було дуже страшно, тому що було чутно вибухи, все летіло, і невідомо було, куди влучить. Я перший раз вийшла за хлібом сама, напевно, у травні. І хліба не вистачило. 

У нас під будинком є підвал. Ми там прожили приблизно півроку. А потім потихеньку повернулися до квартири. А тепер знову нас дуже обстрілюють. У нас біля дому уламок "шахеду" лежить. У свекрухи повилітали вікна. У нас дах побило, ми хотіли його відновлювати, а тепер не знаємо що робити.

Все падало поряд. Від нас до школи, яку розбомбили, метрів 150-200. Це було на Великдень. Цієї ночі знову було влучання і теж дуже близько від нас.

Із приємних моментів - це те, що ми дуже здружилися із сусідами під час окупації. У ніч, коли нас звільнили, були влучання, було дуже страшно. А на ранок я вийшла у магазин, і дивлюся - наші ходять. Перший час було дуже моторошно і незвично. Дуже хвилювалася, щоб уся техніка була нашою. 

Я б хотіла, щоб війна скінчилася вже завтра. Але для цього нам потрібна потужна зброя. Дякую нашим західним партнерам, які нам допомагають, але цієї допомоги недостатньо. 

Мрію, щоб була сонячна погода, щоб над нами було чисте блакитне небо, щоб було багато квітів, і щоб мої діти і внуки більше ніколи в житті не бачили війни.