Захарченко Валентина, вчитель Глибокобалківського ЗЗСО І-ІІ ст.з дошкільним підрозділом  Полтавської області

Війна. Моя історія

Війна... Мабуть немає в людській мові страшнішого слова, яке несло б в собі кров, смерть і руїни. В цьому слові скільки горя і сліз, що їх не виміряти жодною одиницею виміру. Це - зруйновані міста і села, розділені сім′ї і завчасно посивілі солдати, їх матері і дружини. Це - ненароджені діти і діти – сироти, біженці і переселенці.

Це – патріоти і волонтери, а також зрадники і корупціонери, і ще багато всього, що спливає під час війни. Війну починає не народ! Війну починають політики, а страждають прості люди і воюють наші сини.

Для мене війна почалася не 24 лютого 2022 року, а набагато раніше, коли мій син Женя, випускник Львівського національного університету ім. І. Я. Франка, разом зі своїми однокурсниками записався в добровольчий батальйон «Айдар».

Я добре пам′ятаю його телефонний дзвінок з Польщі, де він лікувався після Революції гідності : « Мамо, я записався в «Айдар» і не відмовляй мене! Історія твориться зараз, а не в книжках! Ти ще будеш мною пишатися!». І ось з того дня,а саме 28 травня 2014 року для мене почалася війна.

Я живу життям сина і його роти. Разом з ним я виходила з оточення і лікувалася в госпіталях,оплакувала загиблих побратимів і втішала згорьованих матерів. Мій син працює заступником командира роти і саме йому доводиться відвозити хлопців, які повертаються на щиті до рідного дому, втішати членів родини, допомагати з оформленням  документів.

Війна і материнство – це два нероздільних поняття. Бо матері завжди з болем чекають вісточку від своїх дітей і кожен день сивіють від невтішних думок, від переживань за синів і доньок і від страшних звісток про загибель наших захисників.

Якщо і є щось на світі безумовне, то це – материнська любов. В умовах війни вона виявляється ще сильніше, бо кожна мати, народжуючи в муках, мріє про щасливе життя для своєї дитини, молиться за її здоров′я і майбутнє.

Війна одним розчерком перекреслює всі надії і сподівання. Мати душею відчуває небезпеку і біль дитини, готова все це взяти на себе. Однак, як бути, якщо ти не можеш цього зробити під час війни? Якщо твоя дитина воює чи в полоні у ворога, десь без свідомості у госпіталі чи вважається безвісти зниклою?

Мені знайоме це відчуття, і зветься воно – безпорадність! Це коли ти шукаєш в собі сили дихати, прокидатися, вставати з ліжка і йти на уроки. Так було у квітні 2022 року, коли мій син разом зі своїм батальйоном потрапив  в оточення і 7 діб не виходив на зв′язок. Я і досі дивуюся, як я не збожеволіла від тих думок, що роїлися тоді в голові! Дякую доньці, яка в той час була поруч і дуже  мене підтримувала. Ми щодня молилися, довіряли Господу наше життя і життя Жені.

Ми знали,що якщо Бог з нами, то хто проти нас? І коли на восьмий день на мій телефон надійшло повідомлення від сина « Я- живий!», то розумієте,що значили для нас ці довгоочікуваних два слова!

 Війна внесла страшні руйнівні корективи в життя кожного з нас, але вона навчила нас цінувати те, на що ми раніше не звертали уваги. Вона навчила нас радіти кожному дню, кожній хвилині, об′єднала нас в один міцний кулак, здатний захищати свою землю, народ, свою країну.

Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Наші онуки швидко подорослішали і мабуть, розуміють, що саме їм доведеться ліквідовувати всі наслідки цього страшного божевілля. Але найважче зараз нашим синам і донькам, які ціною власного життя виборюють свободу і незалежність України.

А ще - їхнім матерям. Тим матерям,що втратили своїх дітей на цій жахливій війні! Тим матерям, які знають, що їхні сини у ворожому полоні! І тим, чиї діти вважаються безвісти зниклими! Де їм відшукати сил, щоб жити далі, щоб не зламатися,щоб не залишити цей біль  у собі  і щоб повірити? Повірити в перемогу життя, в нову Україну, квітучу,незалежну,захищену і об′єднану! Тільки такою я хочу бачити нашу Україну після війни! А наших дітей і онуків – щасливими!