Мазаратій Вероніка

9 клас, Воробіївська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рисич Світлана Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна... Від цього страшного слова серце в грудях зупиняється, а кров у жилах застигає. У минулому ми, діти, могли почути цю фразу лише на уроках історії, але нині, в жорсткій реальності, навіть відчули її на собі.

Вперше я почула слово "війна" в середу, 23 лютого. Мабуть, більшість українців сподівалися, що це лише чергова нісенітниця, що завтра всі забудуть про цей страшний вислів.

24 лютого 2022 рік. Саме тоді український народ почув перші постріли та вибухи. Відчай, розпач, гнів, бажання захищати тут же накрили нашу країну, до того часу вільну та незалежну... Тисячі людей залишаються без домівок. Тепер там лише сірі руїни, наповнені спогадами. На них боляче навіть глянути. Багато українців змушені покинути Батьківщину та поїхати до інших країн, залишаючи все: рідних, друзів, надії та мрії. Деякі сподіваються повернутися, а деякі назавжди покинули теплі обійми рідної України. Люди бачать, як ворог руйнує їхнє майбутнє, домівку, життя. Є й такі, що були змушені шукати собі прихисток в іншому куточку України. Кілька сімей проживає навіть у нашому невеличкому селі. Але не всі можуть це зробити. На територіях, де час від часу лунають вибухи, і досі живуть люди, яким просто нікуди їхати, та й не можуть вони і не хочуть залишати рідні місця. Тому в нашому селищі часто проводиться збір продуктів , одягу та інших потрібних для життя речей. Це допомога для них та воїнів. Війна не зламала українців, а ще більше об'єднала і зміцнила.

Неможливо повністю усвідомити, що ж це таке - війна? Чи дійсно може одне вимовлене слово змусити мільйони очей наповнитися слізьми, серця — відчаєм, а свідомість — нерозумінням, де правда, а де брехня? Як хочеться знову стати вільним, вільним від ворожнечі, від жорстокості, стати вільним насправді, а не уві сні.

Остаточно усвідомити, що почалась війна, я була змушена, коли близький друг, який давно не спілкувався з нами, повернувся і промовив: "Я тут, щоб дізнатися, чи всі живі..." Чути про те, як зруйнували його домівку, було неможливо.

У той день вся моя родина не могла повірити в реальність. Всі сподівалися, що це лише сон, що завтра ніхто навіть нічого не згадає. Але це дійсність, з якою треба жити.

Попри розбиті серця та спустошені душі, наш народ тримається й нині. Все, на що ми сподіваємося — це наші воїни, наші герої, наша надія. Саме вони беруть на себе страшний удар ворогів. Захисники борються за спокійну ніч у кожному куточку любої Батьківщини, жертвуючи своїми життями та здоров'ям. Вони дарують нам віру та впевненість у завтрашньому дні, за що ми безмежно вдячні. Але неможливо захистити всіх. Смерть безкарно накрила тисячі людей. Однак наші бійці не бояться смерті. Вони дивляться їй у вічі і кидають виклик, сміливо ступаючи на поле бою. Скільки наших односельчан вже місяцями мужньо борються, захищаючи честь держави. Серед них є і мій вітчим та дядько, за що я дуже їх поважаю.

Не можна забути про міста, містечка, села, які українці будували власноруч, але тепер переживають важку розлуку. Всі вони знищені, зруйновані тільки за те, що вони українські! А що роблять із нашою Одесою?!

Ми, діти. більше не можемо спокійно навчатися, адже в кожну мить може пролунати сигнал повітряної тривоги. Коли вперше почула сирену, то руки починали тремтіти, а серце стукало так сильно, що здавалось, наче дожити до завтра — це досягнення. А зараз все, що ми робимо — це спокійно спускаємося в укриття. Невже це нормально? Хіба ми заслужили такого життя?

Ще страшніше стає від того, що раніше ми називали їх своїми братами... Їх, наших нинішніх заклятих ворогів, причину наших страждань та сліз. Чи справді брат може піти війною на брата? Чи справедливо це?

Свідомість усіх українців перевернулася в одну мить. Все життя змінилося. Раніше ми слухали найрізноманітніші пісні, а сьогодні - про війну та героїв.

Раніше ми просто лягали спати, а сьогодні сподіваємося на спокійну ніч. Раніше, почувши слово "ракета", ми уявляли політ в космос, а зараз — страшну зброю, яка часто пролітає прямо над головою.

Нині неможливо навіть знайомитися з людьми, не згадавши про війну.

Попри все найстрашнішим я вважаю той момент, коли близька тобі людина сповіщає про те, що завтра її вже не буде вдома. Вона буде там, де лячно навіть видихнути. Люди радіють, дочекавшись дзвінка чи повідомлення від близьких, які знаходяться там.... І це дійсно божевільно. А коли цього дзвінка немає день, три, тиждень?! Особливо боляче бачити сльози матері та бабусі. Все, чого вони хочуть — це знову обійняти сина та чоловіка.

Історія під час війни... У кожного вона своя. Це мої міркування, написала про те, чим живу сьогодні, що найбільше тривожить. І я знаю, що українці — сильний народ. Незважаючи на всі страшні події, вони продовжують стояти на ногах, посміхатися та жити. Наші воїни повернуться додому! Я впевнена, що ми переможемо та відбудуємо все, що було зруйновано і знищено. Заглядаючи в минуле та згадуючи історію, можна зробити висновок : українці завжди мусили виборювати волю. Саме тому з упевненістю можна сказати, що свобода знову буде володіти теренами України, і ніякий ворог нас не здолає.