Прокопенко Дар'я

11-А клас, Ізюмський ліцей № 3 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Шевцова Олена Сергіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ніколи в житті не думала, що мені колись доведеться опинитись в епіцентрі воєнних дій, а потім – пережити жахи окупації. Так склалося, що батьки не змогли лишити бабусь, і ми на довгі сім місяців опинилися в окупованому місті, через яке проходила лінія фронту.

– Як усвідомила, що почалася війна?

Коли вперше почула гуркіт літаків, які почали безжально скидати авіабомби на місто, відчула непереборний страх і розпач. Я усвідомила, що тепер наші долі в чиїхось руках… Боже, який жах! Невже у ХХІ столітті хтось може вирішувати, кому жити, а кому – ні? Почалася справжнісінька війна, про яку я могла чути на уроках історії та бачити у фільмах.

А далі все, як у тумані… Щодня страх за життя пробирав до кісток, а почуття незворотності лякало. Серед "білого" в той час був тільки сніг, що випав на початку березня. Дивлячись на нього, я розуміла, що ніколи вже наше життя не буде таким, як раніше.

Кілька тижнів моє місто здригалося від вибухів. По реву літаків рф, які кружляли над містом, навчилася розуміти, коли саме вони заходили на коло, щоб скинути чергову авіабомбу. Цей моторошний рев і досі стоїть у вухах, ніби спогад про безпорадність і неминучість.

– Де ми були під час бомбардувань?

Сиділи в підвалі, потім чули, як бомба, випущена російським літаком, зі свистом летить донизу, прямісінько нам на голови, потім страшенний розрив, вибухова хвиля розходилася, безжально зносячи все на своєму шляху. Весь час молилися, дякували Богу, що і цього разу зберіг нас…

7 березня вперше побачила танки з триколором, колона йшла по сусідній вулиці. Це жахливий день розтягнувся на понад двісті днів суцільного страху. В моїй школі розташувалися російські військові. Квітники, подвір’я, спортмайданчик – усе було понівечено ворожою технікою.

Ми жили без газопостачання, світла, їжі. Панували повна безнадія та інформаційна ізоляція, гнітили душу звістки про смерть знайомих, особливо тих, у кого були захворювання, адже ліків ніде не було. Померлих ховали на подвір’ях біля своїх будинків під постійними обстрілами, бо до кладовища неможливо було дістатися.

Дуже сумувала за мирним життям, за друзями. Відчувала себе пригніченою, покинутою, забутою. Повна відсутність інформації. Що буде далі? Невідомо. Мій світ зменшився до розмірів рідної оселі. Було незвично, адже до війни я вела активний спосіб життя: школа, виступи з танцювальним колективом, подорожі містами України, спортивні змагання… Раптом все зникло… Постійні супутники тих днів: молитва і надія на краще. Згодом змогла дізнатися, хто зі знайомих встиг виїхати з міста, кого катували і насильно відправили до росії, а кого, на жаль, вже немає з нами…

Разом з людьми страждали і тварини. Безліч собак та котів, залишених напризволяще, пережили ще й людську зраду, перелякані і змерзлі, тинялися вулицями в пошуках їжі. 14 березня, прохолодного дощового дня, під гучними вибухами до нашого двору прибилась вівчарка. Собака дивився зляканими очима, був худий і виснажений, ми без вагань впустили його в своє злиденне життя.

– Як ми пережили той час?

Згадуючи сім місяців суцільного болю, усвідомлюю, що життя могло обірватися будь-якої миті. Скільки безсонних ночей і довгих вечорів ми провели в сирому підвалі, спостерігаючи за тремтінням свічки.

Ми, діти війни, враз подорослішали, стали добре розумітися на багатьох видах озброєння, виходах і прильотах, жабках, дронах, табличках про мінну небезпеку. Навіщо це дівчині в п’ятнадцять років? Чому в мене забрали дитинство? Скільки людей постраждало… Хто за це відповість?

Війна триває… ЗСУ продовжують звільняти міста і села. У вересні 2022 року деокупували Ізюм.

Зранку виходжу надвір, повільно вдихаю вільне повітря. Відчуваю, що стала свідомішою. Мої думки і плани вимальовуються в чітку ціль. Вірю, настане день, коли закінчиться війна. Дивлюсь у небо, спостерігаю, як дві пташки парують, вільно розправивши крила. Вони нагадують мені українців – непереможну націю, – яка ніколи не стане на коліна, поки в серцях її дітей горить вогонь незламності!