Кушнір Уляна Вячеславівна, 14 років, учениця 9-В класу ліцею №3, м.Могилів-Подільський, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Кордонська Альона Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна завжди заплямована кров’ю. ЗСУ дають відсіч ворогові та відбивають тимчасово окуповані території. У кожному бою сміливість та патріотизм.

Збиваючи коліна, жінки молять зберегти життя воїнів, медиків, своїх дітей. Війна не милує, не щадить, загублює життя і домівки, кидає рідних за кордон та забирає життя. Відкриває друге дихання, нові можливості та віру в перемогу.

Путін поширював теорію «руського міра» та налаштовував людей проти українців, вбивав в їхні голови за допомогою кібервійни історію про винищення російськомовного населення.

Росія має всі ознаки тоталітарної секти, бо навіть люди з вищою освітою, вчені, письменники, артисти припиняють сприймати реальність такою, яка вона є, не вірять ні свідкам, ні об’єктивним джерелам інформації, сприймаючи подання інформації викривлено.

Мій дядько Андрій зараз на війні. Його призвали за тиждень після 24 лютого 2022 року.

Дядько Андрій - учасник АТО, спочатку був під Черніговом, а зараз на нульовій позиції під Мар’янкою. Вдома ще не був. Молимося за нього щодня, віримо в його сміливість та витривалість. Дядько міцний чолов’яга, нескорений та щирий, він завжди вражав мене своїм патріотизмом. Пишаємося ним, бо для нас він завжди герой.

Я схиляю голови перед усіма, хто віддав своє життя за Свободу та Незалежність України, тими, хто виборює наше право жити на своїй землі. Пам’ять про їхні подвиги завжди житиме у моєму серця.

Тітка Алла залишилася в окупованому Мелітополі. Дядько Володимир - фельдшер на війні, намагається допомогти пораненим.

Рятує їх долі та латає рани.

Ця війна переродила сто поколінь історії на різних швидкостях потягів, кіньми, босоніж чи взутті,

у наше військо вступили герої з Бабиного Яру і Крутів, козаки, які генетично влили в нашу кров сміливість, витривалість та вміння боротися за свій край до останнього подиху,

віддаючи власне життя, заради України.

Моя тітка Тетяна живе в Мордвиновці, в перші дні війни через село їхали танки. Вона думала про криваві сліди, що залишає по собі путін. Їх не стерти століттями, не пробачити і не зрозуміти.

Напередодні Покрови збирається вся родина і бабуся дарує мені вишиванку. Мені подобаються вони, я люблю їх одягати — це гарний і рідний мені одяг. Вишиванки історії мого роду. Червоні квітки щасливі, чорні, сповнені смутку та болю. Слова, які я вперше почула, забриніли в моєму серці та міцно проросли корінням, запашними мальвами. Їх завжди доглядала моя мати, поливала та підживлювала грунт. Перша колискова українською та ніжні мамині обійми, рожеві квіточки на її вишиванці, які я так хочу зірвати.

Я — українка, пишаюся цим, волонтерю разом з батьками, сортуючи гуманітарну допомогу чи допомагаю в пошуках житла людям, які постраждали внаслідок війни.

Гортаючи том з віршами Лесі Українки, я наповнююся гордістю. Дійсно, ми автентичні українки з голови до п’ят. У моїх жилах кров Мавки та сильних українок, що пережили напади монголо-татар чи світові війни. Кров дівчат, які першими зголосилися піти на Схід і зовсім не боялися. Ми, українки, не маємо страхів. Може, ми – безсмертні?

Бабусин двоюрідний брат волонтер у Дніпрі. Зараз кожен допомагає, як може заради перемоги, заради миру в Україні.

Обираю картину за номерами і вже уявляю себе, як розставляю фарби та розводжу палітру. Мої пальці рухають пензлем, а легені вдихають осіннє повітря. Воно пахне торішнім листям. Пахне горіхом, що моя сусідка посадила за парканом, передостанніми промінчиками сонця, яке зігріває наші майбітні вечори. Пахне майбутнім миром та перемогою, незалежною та вільною від орків Україною!

Є речі, що нерозривно зв’язують усі покоління. Ми маємо бути разом. Майбутнє України!

Я – українка! Я – стрічка, що веде родовід у майбутнє!