Федонюк Наталія, вчитель, Любомльський ліцей №3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Світ літератури завжди був для мене особливим ‒ простором, де можливо пережити найглибші емоції, не виходячи за межі класної кімнати. Я ‒ учитель зарубіжної літератури з Волинської області. Усе моє професійне життя було присвячене словам, текстам, сенсам. Та є події, які розгортаються з такою силою, що перевертають життя не лише окремої людини, а й усього суспільства. Вони залишають у серці слід, формують нові цінності, змінюють напрямок думок і вчинків.

Для нас, українців, такою подією стала повномасштабна війна, що почалася 24 лютого 2022 року. Війна змінила все: побут, світогляд, стосунки між людьми, значення слів «допомога», «підтримка», «єдність», «людяність».

Як вчитель зарубіжної літератури, я звикла шукати сенси у художніх текстах, аналізувати поведінку героїв, бачити в художньому світі відображення реального. Але ця війна навчила нас не лише читати про трагедії ‒ вона зробила нас учасниками великої національної драми. У ній кожен отримав свою роль. І головною для багатьох стала роль тих, хто допомагає.

Волинь зустріла війну відносно тихо. Порівняно з Києвом, Харковом чи Маріуполем, у нашому краї не було бомбардувань у перші дні. Але тиша була оманлива. Вона наповнювалася тривогою, з якою ми прокидались щоранку, зчитуючи новини.  Наше маленьке прикордонне місто Любомль стало одним із осередків тилової підтримки. З перших днів повномасштабного вторгнення сюди приїжджали люди, які тікали з охоплених вогнем міст. Ми ‒ вчителі, учні, батьки ‒ відкривали двері шкіл, домівок, сердець.

Я пам'ятаю, як на подвір'ї школи збирали пакунки з ліками, теплими речами, продуктами. Учні, які ще вчора готувалися до контрольної з літератури, сьогодні фасували гуманітарну допомогу і плели маскувальні сітки.

У ті дні я вперше по-справжньому відчула, що означає «сила допомоги». Це не лише матеріальна підтримка ‒ це жест, слово, присутність. Це вміння почути і підтримати.

Коли читаєш твори зарубіжних авторів ‒ Гемінґвея, Ремарка, Шекспіра чи Камю ‒ бачиш, як війна викриває людську сутність. Навіть найбільш проникливі рядки здалися безсилими перед суворою реальністю війни. Зарубіжна література стала для нас способом не тікати від реальності, а шукати в ній точки опори. Війна навчила нас читати текст життя. Стає зрозуміло, що головне випробування ‒ це не лише вижити, а зберегти в собі людину. Так і ми, українці, щодня складаємо цей іспит.

Я завжди вчила учнів, що література ‒ це віддзеркалення життя. Але під час війни вона стала дороговказом. Ми перечитували Ремарка ‒ вже не просто як історію про Першу світову війну, а як голос тих, хто знає, як це ‒ втрачати, боятись, і все ж зберігати гідність.

Учні писали есе про Джонатана Лівінгстона ‒ чайку, яка не підкорилась страху. Ми аналізували твори Орвелла, де брехня і страх борються з правдою та свободою. Гемінґвея «Старого і моря» як Старий Сантьяго пливе сам у шторм ‒ слабкий тілом, але незламний духом. Учні впізнавали в ньому наших людей ‒ і волонтерів, і військових, і лікарів. А потім ми говорили про Анну Франк, яка писала щоденник у сховищі, й учні задумувались: а що б ми написали у своєму щоденнику війни?

Найглибші обговорення викликав твір Камю «Чума». Ми читали про людей, замкнених у місті, охопленому хворобою, які не здаються. І я бачила, як очі учнів блищать: «Це ж про нас, правда? Ми теж маємо боротися й допомагати одне одному».

І одна з учениць, якій довелося залишити рідний дім, запитала: «А чому в книжках завжди є хтось, хто допомагає герою пройти шлях?» І я відповіла: «Бо інакше історія перетворилася б на трагедію. А ми, українці, пишемо історію, в якій добро не зникає».

Війна зробила ці тексти живими. Вони перестали бути просто класикою. Вони стали нашою правдою. Я зрозуміла, що моя місія ‒ не просто вчити про героїв книжок, а підтримувати справжніх героїв ‒ дітей, які живуть у час війни. Війна ‒ це текст, що пишеться кров'ю, болем і... добром. Так, добром. Бо саме завдяки допомозі ми зберігаємо надію. Як літературознавець, я часто порівнюю події з художніми образами. Сьогодні Україна ‒ як Прометей, який несе вогонь свободи, знаючи, що за це буде покараний. Але поруч із ним є ті, хто допомагає йому не впасти. Це волонтери, лікарі, вчителі, військові.

Але головне - ми порівнювали книжкових героїв з реальними. Один учень сказав: «Наші військові ‒ це як Жан Вальжан з «Знедолених». Вони віддають себе, щоб урятувати інших». І я зрозуміла: література ожила. Вона перестала бути абстракцією. Вона стала опорою в темряві.

Наш ліцей став місцем, де переплелися долі з усієї України. Я бачила, як діти, які раніше не знали одне одного, ставали друзями. У цьому теж була сила допомоги ‒ у створенні нового простору, де панує довіра. Ми вчителі часто виступаємо не лише як педагоги, а як психологи, координатори, друзі. Бо війна розмила межі між професіями, але зміцнила людські зв'язки.

В одній з розмов із колегами я сказала: «Ми більше не просто вчимо літератури ‒ ми вчимо жити в умовах втрат і відчаю, тримаючись за слово, за сенс, за допомогу».

У романах минулих століть часто зустрічається мотив спасіння через жертовність. Сьогодні ми бачимо це на власні очі. Люди віддають останнє, щоб підтримати незнайомців. Це ‒ нова етика, народжена в часах горя. У літературі війна часто постає як втілення зла. Але завжди є щось, що цьому злу протистоїть. У нашому випадку ‒ це сила допомоги. Вона стала щитом, який стримує темряву. Я вірю, що саме завдяки добрим вчинкам, щирим серцям і готовності підтримати ми вистоїмо.

Ми вчителі не маємо зброї, але маємо слово. І сьогодні наше слово ‒ це теж допомога. Це віра, яку ми передаємо учням, це приклад, який показуємо. Ми вчимо не здаватися, любити, цінувати.

Я часто думаю, якою буде українська та зарубіжна література після цієї війни. Вона буде про силу допомоги, про єдність, про здатність вистояти. Вона буде чесною, глибокою, болісною і надійною, як листи, які діти пишуть воїнам на фронт. У кожному з них ‒ тепло, віра і сила. Ця війна ‒ подія, яка змінила все. Волинь ‒ край, який на перший погляд далеко від епіцентру бойових дій. Але тут, серед полів, лісів і озер, народжуються вчинки, які рятують життя. Війна також показала, що в серці кожного українця живе здатність допомагати. А це означає ‒ жити, боротися, вірити.  

До війни я вірила в силу слів. Після ‒ я побачила силу вчинків. Я стала терплячішою, уважнішою, людянішою. Більше не вимагаю ідеальних творів. Я питаю: «Як ти сьогодні?», «Ти в безпеці?», «Чим я можу тобі допомогти?»

І діти відповідають не лише про літературу, а про життя. Іноді ‒ віршем. Іноді ‒ мовчанням. Але ми разом. І це ‒ головне.     

Я ‒ вчитель зарубіжної літератури. Моє завдання ‒ відкривати світи через книги, не просто вчити про героїв книжок, а підтримувати справжніх героїв ‒ дітей, які живуть у час війни. Але найбільше відкриття, яке я зробила під час війни, ‒ це люди. Люди, здатні допомагати, навіть коли їм самим важко. Допомога ‒ це не завжди великі справи. Це слово підтримки, це обійми, це присутність. І саме через такі дрібні, але щирі вчинки ми, вчителі, учні, батьки, тримаємо освітній фронт.

Ми зберігаємо нормальність там, де вона здається неможливою. Ми не лише вчимо, а й лікуємо душі. І саме в цьому ‒ справжня перемога.

Я вірю, що після перемоги ми станемо іншими ‒ сильнішими, добрішими, згуртованішими. А наш досвід - досвід сили допомоги - стане основою нової української школи: школи співпереживання, довіри й гідності. Сила допомоги ‒ це найкраща книга, яку ми зараз пишемо разом. І в цій книзі головні герої ‒ не вигадані. Це ми з вами.