Качковенко Лілія, 11 клас, Леськівський ліцей з початковою школою та гімназією Леськівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе – Марштупа Алла Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час швидкоплинний, і він не шкодує нікого. Наче вчора був найстрашніший день для кожного українця – 24 лютого 2022 року, а ось уже не за горами тисячний день війни. Це страшно усвідомлювати, що можна кліпнути – і пройде ще тисяча днів страждань.

Кожен із нас має розуміти, що незламність духу і сила української нації в нас самих. Згадуючи слова В’ячеслава Чорновола «Україна починається з тебе», ми розуміємо, що нашу державу не збудуємо без завзятої боротьби і праці. Ми століттями шліфували наш незламний дух. Уроки історії не дають забути про те, скільки разів нас пригнічували, але наш народ не здавався, а далі творив незалежну Україну.

Сила української нації – в правді, як писав Тарас Шевченко: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Ці золоті слова наразі дуже актуальні.

Хто б подумав, що у ХХІ столітті Україна знову виборюватиме свою незалежність?! Наша демократична держава стала кісткою в горлі росії, бо не подобається їй, коли хтось живе краще і має свободу. Нічого не вчить її історія, адже українці – вільний народ, який не можна знищити. Сьогодні за нас весь цивілізований світ, за нас «правда і воля святая!»

24 лютого перевернуло життя кожного українця. Я сама нещодавно задумалася про те, а що б сталося, якби росія не напала, не розпочалася війна і я не виїхала з України.

За ці тисячу днів люди пережили різні потрясіння, які підкинуло їм життя, але Україна ще досі не здолана і вільна. Кожен українець досі проходить свій шлях до перемоги, і в кожного своя дорога – різна і безжальна. Та цей шлях неодмінно приведе до кращих змін. Я ще не пройшла свій шлях повністю, але я в дорозі і впевнено йду до кращого майбутнього.

Коли почалася війна, мені було тринадцять. Як і кожна розгублена дівчинка, я не знала, чого хочу від життя. Мама відразу вирішила виїхати за кордон. Я була не згодна, але вибору не мала. За кордоном почувалася безпорадною, бо хотіла хоч якось допомогти Україні, а ще відчувала страх за рідних.

Я довго не сиділа склавши руки, тому почала донатити і всіляко підтримувати свою країну. Мама переконала мене, що потрібно вчитися задля майбутнього своєї держави, адже доля України у наших руках, і треба мати знання, щоб її відбудувати і зробити ще кращою.

Усі ці маленькі кроки привели мене до роздумів: хто я така і що я можу. Я допомагала своїй Батьківщині ставати на ноги і бачу, скільки ще українців не сидять без діла. Я розумію, що роблю багато для перемоги, адже поряд зі мною живуть найкращі люди, яких ніщо не зламає.

Я навчилася навіть у найтемніші часи бачити світло, як не в інших, то в собі, і дарувати своє внутрішнє світло іншим, запалюючи їх.

Війна навчила мене цінувати кожну мить, проведену з близькими людьми. Я ніколи не скуплюся на ласкаві слова і обійми для рідних, ціную кожну секунду свого життя і вдячна нашим захисникам, що можу вільно ходити своєю вулицею, навчатися в школі, говорити українською, дихати повітрям…

Мій шлях – це мій шлях, і він сповнений помилок і перемог, але головне – це те, що я не зупиняюся, а йду вперед. «Неважливо, як повільно ти йдеш, головне – не зупиняйся», – говорив Конфуцій. Саме ці слова не дають мені зупинитися на півдорозі. Оглядаючись назад, я розумію, що це ще не все, але пишаюся собою і тим, чого досягла, і готова до нових випробувань і змін.