Я з Житомирщини. Ще до свого повноліття переїхала в Орджонікідзе. Працювала на хлібозаводі до пенсії. Потім з чоловіком під Покровом побудували дім. Нині я залишилась одна. Діти живуть у Покрові. У нас звичайна родина. Жили ми дуже добре, поки не прийшли до нас прокляті «асвабадітєлі».

Я дізналась про повномасштабне вторгнення з телевізора. Моя сестра і племінники живуть у росії. Ми часто зідзвонювалися. Сестра зателефонувала, запитала, як ми. Я відповіла, що прокляті орки дійшли вже до Києва. Вона сказала: «Не може такого бути. Це фейк». Хороший фейк. Сестра продовжує: «Не переживайте, вони прийшли націоналістів вбивати». А я теж націоналістка, то і мене потрібно вбивати?

Страшно на війні, а нам гріх скаржитися. Чим можемо, допомагаємо. Надсилаю на армію, скільки можу.

Шокували вбивства, насилля. Нам же бункерний дід говорив, що ми один народ, а орки нас вбивають. Шок був, що рашисти нас за людей не вважають. За їхніми словами, ми - другий сорт, а такої країни, як Україна, ніде немає, і нації немає.

Ми одне одному допомагаємо. У селі у нас люди дуже хороші, та й у місті теж. Ми так усе життя жили, всім допомагали.

Мої племінники воюють. Син залишився без роботи, зараз підробляє. Дочка і невістка працюють. Я отримую пенсію і трохи допомагаю дітям. Я одна, а їх потрібно підтримувати.

Війна нас змінила – ми стали іншими людьми. Ми були дуже довірливі. Як би орки нас не хотіли знищити, все одно все буде Україна. Як сказав наш президент, нам чужого не потрібно, але й своє не віддамо. А орки як прийшли, так нехай і йдуть. Бандити, насильники і нелюди.