В ніч коли почалося вторгнення моя родина була вдома у моєї матері, у місті Бердянськ Запорізької області, ми спали, наш сон порушили вибухи, яскраве світло від них та вібрація дев'ятиповерхівки, ми були на першому поверсі. Війна майже не забрала в мене дитину, якій на той час був рік та десять місяців.Ми не могли надати їй медичної допомоги, бо не працювали лабораторії, не було ліків в аптеках. Здорова дитина майже не згоріла, температура 40 була упродовж 20 днів.

Шокувала поїздка до Криму, бо з окупації не могли відправити до Запоріжжя, але після Криму, ми вибралися до підконтрольної території, дорога була тяжка. Шлях, який в мирне життя складав 3-4 години, подали за 18 годин. Блокпости, це ставлення, ніколи не зможу забути! Під час окупації ми не знали що їсти, де брати підгузки та суміш дитині, гігієну та їжу, це був жах. Їли менше, більше залишали дітям та бабусі. Дуже врятувати консервації попередніх років заготівлі. Моя родина зі мною, але мати, сестри та племінники не змогли покинути окупації, бо це дуже дорого. Мати інваліді, вона лежача. Від цього ще гірше, бо знаю як їм там.

Приємно вражає, коли волонтери, звичайні люди тобі допомагають. Коли вперше отримали продукти, підгузки та гігієну, я ридала. Я мама в декреті. Про трагічні події війни нагадують ключі від домівки в окупації.