Матюшок Галина, вчитель Срібненської гімназії

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Невже ще залишилися уродженці української нації, які не пишаються власним корінням? Особисто я протягом усього життя відчувала гордість з свою національність, складно пояснити чому… Можливо на мене так впливало вчителювання, адже викладання української мови у будь-якому разі змушувало заглиблюватись у надра нашої історії, змушувало вивчати речі, із якими раніше навіть не зустрічалася.

Особливо змінювала моє ставлення до нашої країни література. Доводилось читати різне: дитячі казочки, складні романи, історичні повісті, ліричні оспівування та багато іншого. За душу брали як твори так і біографії авторів.

Ніяк не могла оминути думка: «За що вони помирали, чому так країну любили і пишалися нею?» Не залишали осторонь рядки Сосюри із поезії «Любіть Україну», не покидали думку строфи Маланюка:               

«…Я закохавсь в гучних віках

Я волю полюбив державну…»

Ніде  не обійшлося і без Шевченка: «Зажурилась Україна –Така її доля!.»

Все це породжувало гордість за нашу літературу, яка оспівувала і красу жіночу, і волю, навіть, трагічні історії… Не залишимо без сліду «Розстріляне відродження:, складно зрозуміти, складно прийняти і складно пробачити… ні, не складно – неможливо!

А мова?! До чого ж чаруюча і багата наша солов'їна. Хоч що кажіть про жаргонізми та діалектизми, але як вона звучить, як змушує слухати. Завжди захоплювалась нашою народною мовою, так, вона не літературна, але варто лишень вслухатись як вона, ніби ніжні пальчики на струнах грають, як просто і ніжно переходить у пісні та думи. Та що ж це все без людей. Люблю українців. Люблю нашу єдність, гумор,силу та багатогранність. Це надихає. Люди надихають.

Вони, здебільшого, і змушують закохуватись в нашу культуру ще більше. Люблю своїх учнів, які справді вірять в нашу державу. Ці маленькі серця творитимуть наше майбутнє. Та як же приємно чути від них слова захоплення нашою нацією. Це надихає дати їм максимум знань та мотивації аби країна квітла із ними разом.

Знаєте, ще більше пробудило у мені бажання робити щось для країни наша сила та незламність. 24 лютого 2022 року повинно  було розсипати нас по світу та «зламати» без можливості відновитись. Але цього не сталося, бо це було неможливо. Ми століттями гартовані війнами, геноцидами, перевірені тисячею різних катувань. І ми жили, живемо і будемо жити!

Війна кожного дня безжалісно знищує наші будинки, нашу історію, наші душі. Щодень ми молимось за наших громадян, щодень нас болить серце за загиблих воїнів, за сім'ї, які були безжально розстріляні.

Ми немов приковані до валуна, як той Прометей, і щодня нашу душу клюють найстрашніші орли—війна та смерть. Та ми живемо. Ми продовжуємо єднатися як нація, як один-єдиний український народ. І це штовхає до дій.

І ось я, звичайна вчителька, горда українка та мама пишу свої думки з вірою, що зовсім скоро ми прокинемось мирного недільного ранку від дзвінків рідних, що усе скінчилось, ми вільні і незалежні, ми – перемогли та із сльозами співчуття будемо згадувати усіх полеглих, та усе пережите…

Тому для цього продовжуймо донатити, говорити, кричати на весь світ про біду, яка у нас є зараз, організовувати збори та дякувати нашим Збройним Силам. Я горда, я сповнена надії, я – українка!