Корельчук Геннадій, 9 клас, Комунальний заклад "Ліцей 22" Кам'янської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пиндель Катерина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зовні спека, всередині тиша, -

Як я раніше цього не помічав?..

Біла лелека додому кличе,

Не знайду слів,

Щоб пояснити очам…

Втілившись в прекрасному земному світі, душа прагне до вогника любові, теплих батьківських рук, затишних обіймів… Та над колисками багатьох дітлахів, народившихся, як і я, у дві тисячі дев’ятому чи десятому роках промайнула тінь богині смутку - Карни.

Її голосільний плач було чути в завиванні вітру, смертельним мороком здавалось місячне сяйво, але ми, жителі Донбасу, були впевнені, що жодні сили темряви не зруйнують наш рідний дім…Розпеченим заревом квітла весна дві тисячі чотирнадцятого року…

Чорна смуга долі… В одних вона настає ще в дитинстві, а в інших вимальовується в старості… Звідки ж Доля може брати ці чорнила? Війна… Війна пише цю чорну смугу на тлі історії світу. Ця подія назавжди залишить відбіток в душах багатьох поколінь. Про неї будуть згадувати на уроках історії, виховних годинах; вшановувати хвилиною мовчання пам’ять загиблих героїв та мирних мешканців.

У майбутньому це буде ще одна перегорнута сторінка суспільного життя, але не для мене…

Моя чорна смуга розпочалась в дві тисячі чотирнадцятому році. Мені чотири роки. Я живу разом з сестрою та матусею. Щасливий малюк. А ще в мене крутезний вид з вікна, бо жив я на шостому поверсі.  У той день мама вирішила ненадовго завітати до своєї подруги, але її серце відчуло біду. Голосіння богині Карни відгукнулось в материнському серці, і неня вирішила забрати нас із сестрою на прогулянку.

У той день… Від мого вікна… Залишився отвір від снаряду… Спалахнуло небо, впало крижнем: Господи, збережи і захисти!

У той день… Життя моє і сестри обірвалось би назавжди. Зі сльозами на очах мама згадує цю подію. Для мене війна страшніша за чуму. Кожну хвилину ти можеш втратити найріднішу людину просто через те, що не розумієш з якого боку чекати на небезпеку, куди ховатись і чи допоможе те сховище, чи встигну добігти, чи встигну…

Я ніколи не забуду той жах, коли холоне кров в жилах від шуму літака. Ти не знаєш, чи загинеш зараз від скинутої бомби, чи від уламків.

Війна буде снитись все життя. Я більше не боюся пекла, я прожив в ньому свідомі роки свого дитинства, і тепер мої сни це суцільне пекло.

Моя бабуся, люба бабуся, поховала через війну трьох своїх синів. Немає більшого горя для матері, як поховати своїх дітей.

Немає більшого горя, як втратити батька - найкращого друга. Відлунням звучать в моїй голові мамині слова: “Гена, ти тільки не хвилюйся. Твій тато загинув…”.

Я не знайду слів, щоб описати горе моєї душі. Все, що залишилось мені від нього - це спомини.

Моя рідна Авдіївка перетворилась на згарище… Липка, чорна рідина тягнеться за моїми ногами. Половина серця жива, а інша частина перетворилась на некротичні тканини… Тупий біль…. Голосіння богині Карни.