«Виїжджаючи з окупації, ми почувалися, наче у фільмі жахів»

Під час окупації міста Пологи Олександра була там разом із родиною. Згодом вони з батьком вихали в Запоріжжя, а мама залишилась вдома доглядати дідуся, який згодом помер від стресу.

Перший день війни я, напевно, ніколи не забуду. Я прокинулась від повідомлення подруги. В мене брат живе в Мелітополі, в нього маленька дитина, їх в перший день окупували. Ми пішли зранку в магазини, а там все вже було порожньо, на заправках, як і біля банкоматів, були великі черги. Відчувалася паніка, страх, що ми повернемося в часи Другої світової війни.

В перші дні, коли нас окупували, було важко перелаштуватися на те, що ти вже не можеш йти, куди тобі хочеться.

Потім відключили світло, не було опалення, було холодно, ми спали постійно в одязі. Плюс був постійний страх за своє життя і за життя рідних.

Нам дуже не вистачало води. Ми ходили на водокачки, набирали там в бутилі воду. З їжею в нас було більш-менш, але був час, коли не вистачало хліба. І ми були такі раді, коли почали привозити хліб. Добре, що було борошно: ми робили перепічки, так і їли.

Більше всього мене шокував перший масштабний обстріл, коли в нас відбувався бій.

Самі солдати російські були дуже злі. Важко було з ними уживатися. Вони прямо вимагали від нас, щоб ми давали їм їсти. Це було дуже важко.

Коли почався перший обстріл, то ракета впала недалеко від нас. Дуже було страшно, це шокувало найбільше.

Насамперед хочу сказати, що я довго не хотіла виїжджати, тому що всі говорили, що дуже важка дорога: тим паче, ми виїжджали через Василівку. Ми там ночували декілька днів, але там було, як у фільмі жахів.

Там немає життя, там немає свободи. І коли я це усвідомила - зрозуміла, що потрібно цінити своє життя, свій час.

Ми виїжджали через Василівку, їхали три дні. Але нам ще пощастило – були люди, які по два тижні виїжджали, дорога була важка. Ми виїжджали з подругами, нас було в машині п’ятеро дівчат. Ночували в посадці, і вони нас не хотіли пропускати, тому що ми були живим щитом для них.

Ми простояли перший день в колоні, другий день думали, що проїдемо, але знову не пропустили. Ми знову ночували там, а на третій день нас пропустили. Там було багато людей з дітьми, з немовлятами, але вони сказали, що не пропустять нікого.

Зараз я сама живу у гуртожитку свого університету в Запоріжжі. Звісно, нам всім дуже важко, бо батьки втратили роботу. Мама залишилася вдома – вона була з дідусем. Він не витримав обстрілів і вмер від стресу, а зараз мама не може виїхати, тому що обстріли. Вона боїться виїжджати, а тато живе тут, також в гуртожитку. Тільки ми окремо живемо з ним.

Я сподіваюсь, що до Нового року все скінчиться, ми всі будемо вдома. А майбутнє прогнозувати зараз важко, враховуючи, що зараз війна.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/