Соболева Надія, вчитель, заклад загальної середньої освіти “Прибузький ліцей Галицинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я довго вагалась чи варто брати участь у конкурсі. Здавалось, що моя історія не особлива, є набагато болючіші й щемливіші.

Нещодавно була присутньою на тренінзі, де були учасники з Херсону. Це були ті люди, які зараз там живуть й працюють. Саме спілкування з ними надихнуло розповісти свою.

26 січня я стала мамою вдруге. Перший місяць після пологового був важким.   Знайомство з новим мешканцем родини, приділити увагу старшому (йому було 10)... Тому новину 24 лютого 2022 року сприйняла зі словами: “Це неправда! Завтра вже все буде добре...”. Хоча в душі і в поглядах чоловіка відчувала тривогу.

26 лютого — перша ніч, проведена у сховищі. Чути відлуння вибухів з військового аеродрому в Кульбакино, видно стовпи полум’я над містом. Але ж ми в селі. Сюди ніхто не прийде...

Початок березня. Приєднуємось до волонтерського штабу: збираємо одяг першим пораненим в лікарні, передаємо продукти до шкільної їдальні, де місцеві мешканці варять-печуть для “хлопців на блокпосту”, чоловіки організували чергування й дивились як ворожа техніка їде полями з Херсонщини.

Проїхав ворожий БТР по вулиці. Шумно. Страшно. Але ж ми вдома.

12 березня... Перший приліт в селі. Вечір...ніч... Всі ховаються по підвалах. Більша частина мешканців перебуває у шкільному сховищі. Тут і ми... Двигтить земля, не вщухає артобстріл, перші поранені й , на жаль, загиблі... Перед очима картина з Довженкової “Україна в огні”, занадто реалістична картина...

На ранок ми вибігли зі сховища й погрузились в автомобіль (на щастя гараж ще був цілий). В руках немовля, старшого тримає батько. Їхали у безвість... Але ж через декілька днів повернемось...

Так опинились на Тернопільщині. Розчулили люди, які копошились, як мурахи, готуючи нам будинок в селі. Хтось ніс мішок картоплі, хтось котив візочок меншому й велосипед старшому... Тихо, не страшно, але ж не вдома...

Тут дізнаюся про руйнацію школи. Удар ракети якраз у кабінет української мови. Чудом лишилась стояти шафа з контуром мапи України. (Вона й досі стоїть, як півник з Бородянки)

Ці дні тривали довгих 9 місяців... Після деокупації правобережжя Херсонщини можна було вже їхати в село, військові дозволили.

Чоловік поїхав на розвідку. 13 лютого 2023 року його не стало. Він не витримав “картини", яку побачив вдома, зупинка серця...

Так у березні я з дітьми переїжджаю до Миколаєва. Вдома руйнація, місце роботи знищене. Але ми з колегами не втрачаємо надії. Продовжуємо працювати дистанційно. Вчимо й надалі наших дітей. Змінились ззовні, змінились всередині. Якщо раніше працювали, бо треба, то зараз всупереч.

Наша сила в єдності думок, відвазі, вірі в ПЕРЕМОГУ.

Хто, як не ми, повинні закласти в дитячі серденька любов до рідного слова, повагу до рідного краю, шану до своїх ГЕРОЇВ. Ми тримаємо освітянський фронт! Допомагаємо у зборах для наших захисників волонтерам, проводимо благодійні ярмарки й аукціони, плетемо сітки, в'яжемо теплі шкарпетки...

Я розумію, що для цього заплачена занадто дорога ціна. До крику боляче, коли твої випускники повертаються додому на щиті. Невже  так має бути?

Часом тяжко, дуже тяжко. Побутові проблеми, здоров'я дітей, відсутність чоловічого плеча, звуки сирен і шум шахедів, раптові вибухи від ракетних атак... АЛЕ Ж Я СИЛЬНА УКРАЇНСЬКА ЖІНКА!!! Я - БЕРЕГИНЯ!!!

Моя нація — найсильніша у світі, я є її частиною.

Незламні херсонці-сусіди щодня під атаками дронів, артилерії. Люди, які пережили окупацію й змогли волонтерити під час неї. Такі схожі й водночас болючі історії. Я зрозуміла, в чому ваша сила. Тому не маю права “скиглити”.  

А з таких малих оповідок пишеться велика історія мого народу.