«Війна… Слово, яке ми чуємо майже не щодня»

Притула Ірина,

Бердянська загальноосвітня школа №3

Есе "Той самий день"

Усе змінилося в один день. Був звичайний липневий ранок. Сонечко тільки зійшло, вже співали пташки, віяв духм’яний вітерець і раптом…

Ми прокинулись, вийшли на подвір’я, почули вибухи. Ми всі знали, звичайно, що відбувається навколо, але до останнього хотілося вірити, що минеться.

Пройшов деякий час і я почула розмову дорослих: наше місто Мар’їнка оточили. Переді мною і зараз обличчя батьків: засмучений тато та матуся з маленькою сестричкою на руках.

Вечоріє… снаряди розриваються біля нашого будинку, на городі. Навколо все палає. Ось ніч. Ми збираємо необхідні речі,  поспіхом заносимо їх в машину і, поки є можливість виїхати, залишаємо рідну домівку.

Почалося геть нове життя. Батьки пристосовуються. Змінюють одну роботу на іншу, переїзди, зміна школи. Усе швидко йде!

Батьки працюють, я з сестрою навчаюся, але я переконана, що це тимчасово...

Я не знаю, як зараз виглядає мій будинок, хоча чую, що багато їх зруйновано, але я вірю в те, що моя оселя чекає на нас. Я вірю в те, що зовсім скоро я повернуся до рідної домівки, сяду на мій улюблений диван та обійму улюблену іграшку.

Я знаю – мир буде. Ми  сподіваємось на це, бо багато чого зроблено, багато крові пролито, багато сліз виплакано.

Для мене мир –  це моя заповітна мрія, яка, я впевнена, здійсниться. Я заплющую очі – і знову липневий день, я на рідному подвір’ї, але вже доросліша, розумніша, та, яка чітко знає що таке війна і який він – довгоочікуваний мир.