«Війна – це те, що зараз в мене вдома»

Я проживав у місті Макіївка в дев’ятиповерховому будинку. Неподалік була промислова зона – фабрика Антрацит. Там стояли пускові установки. Звідти часто стріляли й прилітали снаряди у відповідь. Один з них впав поряд з моїм будинком, але він не спрацював. Утворилось величезне вирвище, на нашому балконі вилетіло скло. Я ходив на роботу, поряд був суд Совєтського району, куди попав снаряд. В школі вибило всі вікна. В цей час ми фарбували парти. 

Дуже боялися мої колеги, мама. Я знаю, що в Донецьку був жах. Там живуть мої знайомі. Коли бомбили з літака, я їхав на дачу. Тоді було страшно. 

Я користувався соціальною мережею VK, яка наразі, Слава Богу, недоступна. Там я вів проукраїнську позицію. Писав, що я проти «референдуму». Це викликало суперечки з друзями. Мій друг працював у суді, був представником державної влади, та висловлювався проти України. Однокласник працював у поліції, і теж не підтримував мої пости. Мене це дивувало.   

В кінці 2014 року я поїхав з дому, а коли повернувся влітку 2016 року, мене висадили на блокпості «ДНР», тримали довгий час: перевіряли ноутбук, телефон, переписки, історії браузера. Я тоді дуже злякався. В мене з собою були документи, що я історик. Вони почали насміхатися з мене, потім відпустили. 

Вдома нам півроку не платили заробітну плату. Я переїхав майже без коштів. На роботі вчителям треба було написати заяву, що вони згодні вийти з підпорядкування Міністерства освіти. Я підписав заяву на звільнення та поїхав. Спочатку я переїхав у Кропивницький, потім мені запропонували роботу в області, згодом переїхав до Києва. Зараз я живу в Києві. Відчуваю себе тут щасливим, хоча до цього призвели сумні обставини, розлука з рідними. Але для мене особисто переїзд мав позитивний сенс. 

Хотів би ніколи більше не бачити зброю. Війна – це те, що зараз у мене вдома. Наш район в місті Макіївка недалеко до Харцизька. Кожен день в маршрутку заходили люди зі зброєю та вимагали документи. Я переживав незрозумілі емоції. Ці люди були маргіналами, я їх знав. Тепер вони опинилися на блокпостах зі зброєю. Я знав, що можуть забрати речі. Мій автобус №6 часто зупиняли, бо хтось поширив інформацію, що в ньому їздять українські диверсанти. Я переживав за своє майбутнє через свою громадянську позицію. 

Мама з братом досі там. Батько помер два роки тому, а я не міг приїхати, бо строк перепустки закінчився. Ти не знаєш, що відбудеться, не можеш швидко потрапити на ту територію, коли потрібно – і це бентежить. Речі стали менш важливими. Вони нічого не коштують. Я був прив’язаний до предметів. А зараз не бачу близьких, і це зовсім інше. 

Мрію про свою сім’ю, будинок. Але не знаю, як це зараз можливе. Мені треба зовсім не багато, щоб стати щасливим. Отримую задоволення від життя. Приготував собі поїсти – вже задоволений. Зустрівся з друзями - і думаю, що життя не таке погане.