Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Владислав Язовітченко

«Війна! Хіба можлива вона у наш час?»

переглядів: 230

Язовітченко Владислав, 16 років,

Краснопільська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Красне поле

Есе "День, коли для мене почалася війна"

Звичайний ранок дев’ятирічного хлопця. Прокидаюсь, снідаю й дивлюся ранкову передачу новин. По той бік екрану ведучий говорить: «Війна на сході України». Тато сидів поруч. Подивившись на мене, в моїх очах побачив німе запитання: «Війна! Хіба можлива вона у наш час?»

Пішов до школи, вже майже забувши про вранішню новину. Йдучи коридором, побачив купку вчителів, очі в них були сповнені тривогою, вони стримано, якось розгублено щось обговорювали. Я не надав цьому значення, а побіг далі гратися з однокласниками.

Через сім років, згадуючи цей день, звичайний день, в звичайній школі, я розумію, що було через що тривожитися, що не даремно вчителі були того дня такі задумливі.

Повернувшись додому, на обличчях батьків я побачив збентеженість, навіть страх. Тоді я ще не розумів, не міг збагнути всі масштаби трагедії.

Підходжу до мами й дістаю зі свого портфелика щоденник, повний гарних оцінок. Але якщо раніше вона мене хвалила й раділа за мене, то тоді вона просто сказала мені: «Не заважай!» Моя посмішка змінилась на сум, я просто побіг до своєї кімнати й «образився» на неї. Але вона не пішла мене заспокоювати, й тоді я вирішив підслухати їхню розмову.

Війна, блокпости, біженці, назви якихось населених пунктів – це все звучало в їхній розмові. І раптом тато питає: «Якщо тікати – то куди?» Тікати?! В мене похололо серце, маленькі ручки затремтіли й я заплакав. В моїх думках промайнуло: «Тато, він же ж нічого не боїться, йде на будь-які крайнощі заради нашої сім’ї!» Я ридаю й біжу до маминих обіймів. А вона, пригорнувши, заспокоює мене, але мені чомусь не стає легше. Щось не так!

День минув… два… тиждень… З новин тільки й чути: обстріли, загиблі й поранені, численні біженці. Я – дитина. Для мене не існувало такого поняття як світова політика, мир, я не міг подумати, що проблема війни і миру може існувати в наш час, в моїй рідній Україні. Але вона прийшла і в моє село.

Вихідний, ми з моїм найкращим другом Павлом гралися в мене на подвір’ї. Наше село невеличке, та й жив він за кілька хат від мене. Попри те, що він був лише на рік старший, він поводив себе як справжній дорослий. Він раптом запитав мене, чи не хочу я повоювати, я  з дитячим ентузіазмом відразу вихопив свій іграшковий автомат й крикнув: «Захищайся!»  Але Павло навіть не поворухнувся.

- Ех ти, дурню малий, тобі тільки іграшки в голові, а я питаю про справжню війну, – холодно відсік він.
Я здригнувся, війну я бачив лише по телевізору в документальних та художніх стрічках, та й взагалі я ненавидів будь-яке насилля.
- У нас на сході йде війна, тут неподалік. Люди гинуть… Матері плачуть.

Цими словами він все більше занурював мене у невимовний жах. Але нашу розмову перервала його мати, покликавши хлопця додому.

Ввечері цього ж дня я почув далекий відгомін: наче хто в сусідньому селі запустив салют. Але то був зовсім не феєрверк, мама покликала грізним тоном в домівку й наказала сидіти в кімнаті. Батьки знов розмовляли про війну. Слів я не міг розібрати, але в один момент я почув, як плаче мама.

Пізніше, коли тато залишився один, я вирішив розпитати його про війну, про те, чим мене лякав Павло. Тато суворо відказав:

- Війна як війна, люди людей убивають.

- Навіщо, тату?

- Я й сам не знаю. Споконвіків ми браталися з усіма сусідами нашими, ми залежали одне від одного й розраховували на підтримку в разі чого. А тепер напали на нас.

З пересердя він навіть ударив рукою по столу.

- Я вірю в наших військових і у справедливість Бога, тому ми не будем нікуди тікати. А якщо ворог дійде до нас, то ми стрінемо його достойно!

Більше це питання ми не порушували.

Мир для мене – це коли в новинах в усьому світі немає теми війни. Мир – це можливості для абсолютно всіх людей робити все, що вони захочуть, доки це не переступить права іншої людини. Але я розумію, що це неможливо. Доки будуть переможці, доти будуть і переможені !

Доки людство не змінить світогляд – нове покоління не матиме майбутнього!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Красне Поле 2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій