Стрілець Вікторія Олексіївна, 17 років

Донецька область, Лиманський район, смт Зарічне

Зарічненська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лиманського району Донецької області, 10 клас

Есе «День, коли для тебе почалася війна»

«Гріє душу село, моє рідне село»…Зарічне... Таке зелене, заколисане сивими туманами, вмите чистими росами.

Мені п’ятнадцять. У цьому селі я народилася, пішла до школи, вперше старанно вивела в зошиті слова «мама» і «мир». Мені було вісім  років, коли слово «війна» зазвучало не з екрану телевізора, не з розповідей ветеранів Другої світової війни. Я почула його в рідній хаті від схвильованих батьків. Про війну заговорили сусіди, а потім вона увірвалася до нашого селища.

Відразу все якось змінилось. Я, восьмирічна дівчинка, не розуміла, чому не можна поїхати до  сусіднього міста Лиману, щоб купити довгоочікувану обнову, а завжди спокійна і усміхнена мама стала здригатися від кожного, схожого на грім, гуркоту, а ввечері не дозволяла вмикати світло та бігати досхочу з друзями на вулиці. 

А потім сталося зовсім дивне: сусідка, у якої не було льоху, попросилася до нашого, щоб пересидіти ніч. Коли я запитала батьків, чому вона це робить, вони перезирнулися і нічого не відповіли. Тепер я розумію, що дорослі боялися мене налякати. Та довго приховувати від мене реальні події батьки не змогли.

Одного разу я прокинулася від страшного гуркоту. У кімнату через відчинену квартирку тягло димом. Наче десятки блискавок освітлювали стіни, а потім загримів грім, але він був зовсім не схожий на грозовий. Я покликала маму, але ніхто не озвався. З вулиці чулися стривожені голоси. Тремтячи від страху, я тихенько визирнула за двері, а там…

Так, там була війна, страшна, безжалісна, жорстока. Небо за лісом  освітлювалося вибухами від снарядів, які безупинно летіли в бік села Закітного. Здригалася земля, наче просила захисту у людей. Ніч ніби перетворилася на день. То почав горіти ліс. Було добре чути, як тріщать охоплені полум’ям дерева, плачучи гарячими сосновими сльозами. Потім все стихло ...

З тієї ночі все змінилося. Ставало моторошно, коли приходили звістки про нові жертви, руйнування: розбито залізничну лікарню, вбито головного  лікаря, знищено будинки в Ямполі, обстрілювано околиці Зарічного, Торського, зруйновано міст через Дінець. А ще мама заборонила навіть наближатися до лісу, сказала, що там небезпечно і можна загинути.

У вересні ми зібралися у школі. Пролунав перший дзвоник, всі розійшлися по класних кімнатах. Та якось зовсім не по-дитячому поводилися мої однокласники. Незвично тихо сиділи за партами, не жартували, не ділилися враженнями про літні канікули. За сусідньою партою сиділи двоє друзів, і я почула їх розмову: 

Тато говорив, що біля селища Ямпіль загинуло шістнадцять військовослужбовців

А наші родичі з Кривої Луки розповіли батькам про смерть двох військових у червні та липні…

А війна шукала все нові жертви, ненажерливо ковтала життя молодих хлопців. Невдовзі вона прислала своїх ангелів смерті до села Торського, в сім’ю Бражників. Страшна звістка облетіла Торське і Зарічне: загинув Володимир Бражник, який зовсім недавно приїздив з Донецька до батьків, любив вудити в ставку рибу, допомагав стареньким копати картоплю. Загинув люблячий син, батько (сиротою залишився його син), брат… Він міг би залишитися осторонь від тих страшних подій, але сказав батькові: «А хто ж, як не я?»

Володимир повернувся до рідного села тепер уже назавжди і похований на високій горі, звідки відкривається такий прекрасний краєвид. 

Сьогодні я зовсім по-іншому сприймаю події семирічної давності. Я зрозуміла, як легко втратити все рідне, дороге серцю, я зрозуміла, як хтось може маніпулювати життям тисяч людей.

Сім років стогне донецька земля, волає про допомогу. Сім років гинуть її найкращі сини, захисники України. Не в одну оселю ще прилетять ангели смерті, ще не одна мати чайкою заб’ється над домовиною сина, а Україна –ненька схилить свої жовто-блакитні знамена над головами  найкращих своїх синів.

Спливає час. Через два роки я закінчу школу. Мрію стати лікарем, щоб допомагати хворим, рятувати чиїсь життя. Десь глибоко в душі жевріє надія, що не на полі бою згодяться мої знання, не рани від пуль буду лікувати, а звичайний грип чи ангіну.

Війна поділила час на «до» і «після». Розумію, що так, як було раніше, ніколи не буде, але вірю в незалежну, мирну, найкращу в світі державу, мою рідну Україну.