Розумей Іван, 11-в клас, Білогірський ліцей імені І. О. Ткачука

Вчитель, що надихнув на написання — Маргарян Оксана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки народ України живе під знаком війни, яка змінила багато чого: тисячі зруйнованих будинків, гектари замінованих територій, сотні тисяч зламаних життів… У все, вище перераховане, навіть важко повірити.

24 лютого 2022 року стало початком корінних змін в нашому житті. Саме тоді розпочинається перший і чи не найважчий період повномасштабного вторгнення. Цей день розпочався для мене раніше, ніж зазвичай. О шостій я прокинувся від батьківського метушіння.

Спираючись на зміст розмов, я зрозумів ,що розпочалася велика війна. Я зрозумів, що краще б пішов до школи і написав контрольні з хімії, з математики, з фізики...

В цей день я багато спілкувався зі своїми рідними з м. Хмельницького та м. Києва. Пізніше вони приїхали і провели у мене вдома перші кілька тижнів. Люди були налякані, ніхто не знав, що буде навіть через годину.

Усі слідкували за новинами й жахалися від них.

Кожна повітряна тривога — новий похід до укриття.

Перша ніч пройшла доволі швидко та спокійно. Пройшов перший тиждень. Суспільство почало адаптовуватися до нового життя.

Ми з рідними почали допомагати переселенцям, надаючи їм зимові речі та продукти харчування. Допомагали і військовим як матеріально так і морально.

Разом з адаптацією з’явилася і віра хоч в якесь майбутнє, яка з кожним днем ставала сильнішою. Пройшов перший місяць.

До 24 лютого я дивився на світ по-дитячому. Мир, безпеку, свободу та можливість бути зі своєю сім’єю я сприймав як належне і ніколи не зміг би подумати, що насправді все це — результат щоденних зусиль та боротьби. Мій світогляд змінився тоді раз і на завжди.

З середини березня в мене відновилося навчання, але не в звичній формі. Уроки проводилися дистанційно і часто через повітряні тривоги та загрози вони відмінялися. Здавалося, що з кожним новим днем жити ставало трішки «простіше». Кожен українець намагався зробити свій внесок у перемогу над ворогом.

Люди допомагали один одному та військовим, відповідно до своїх можливостей, але робили це за власним бажанням та з максимальним ентузіазмом.

Такими темпами завершилася та надважка весна.

З початком літа прийшли і нові проблеми й страхи. Почалися регулярні та затяжні повітряні тривоги, які все частіше супроводжувалися вибухами. Частіше над моїм рідним містечком почали літати ворожі ракети. Нові, до цього небачені, страхи почали діяти на мою психіку та на психіку місцевих жителів. Але були і позитивні моменти й емоції.

Саме влітку 2024 року я вперше побачив український винищувач і відтоді закохався у військову авіацію.

Надалі я регулярно бачив нову військову техніку, яку час від часу возили транспортними потягами.

Подібна ситуація тривала до осені, коли з’явилися нові проблеми й виклики: перебої світла і зв’язку, проблеми з водопостачанням та погодинні відключення електроенергії, які могли тривати по десять і більше годин. Тоді ж відбувся перший блекаут. Але людський організм має здатність пристосовуватися до будь-чого, тож хоч і було важко, та ми пережили усе найгірше і таким чином промайнув перший рік повномасштабної війни.

Період наступних майже двох років, для мене не виділявся чимось новим і усе здавалося вже зрозумілим і в якійсь мірі передбачуваним. За цей час я повністю звик до нового сьогодення. Свята та різні ювілеї вже не здавалися такими веселими. Життя в переважній більшості виглядало сірим і не таким яскравим як раніше. Та навіть так я навчився радіти маленьким речам, які, здавалося б, глобально не впливають ні на що, але для мене вони мали якийсь сенс. Вже було цілком зрозуміло, що цей конфлікт не буде короткочасним. І саме це давало поштовх продовжувати далі допомагати українським військовим та вірити в них.

1000 днів війни — це шлях боротьби, різних втрат і перемог. За цей час я переосмислив дуже багато речей і отримав величезний досвід, який ніколи в житті не забуду. І цей період війни дав мені зрозуміти, що з підтримкою рідних, друзів та знайомих можна пережити все, що завгодно. Головний урок і мораль з цих всіх подій — це те, що разом ми сильніші й наша сила полягає в єдності та вірі. Я впевнений, що, продовжуючи допомагати нашим військовим усім можливим та продовжуючи надалі вірити в них, ми зможемо зупинити це зло.