"Бачила ноги доньки. Просто не було кросівок, начебто зрізали…"

8 квітня Наталія Степаненко із сином і дочкою на вокзалі в Краматорську мали сісти в потяг і поїхати від війни. Коли по місту вдарили російські ракети, опинилися в епіцентрі вибуху. Наталя прийшла до тями в калюжі крові, одна нога була відірвана. В її 11-річної доньки Яни відірвало обидві ноги… Трохи більше ніж через місяць після трагедії загинув чоловік Наталії.

Хотіла з Краматорська хоча б до Києва, до Львова, а далі добиратися. Хоча б навіть виїхати із цього Краматорська десь. Мені чоловік зателефонував і сказав: «Забирай дітей та їдь до Марійки, туди». Марійка телефонує: «Давай, їдь». І в нас просто почали літати літаки. Я чудово розуміла, що якщо вони почнуть щось кидати, то…

Якби я сама була, то гаразд, а так Яна з Яриком. І тітка мені сказала, що «давай, мабуть, збирайся». І тут зібралася бабуся Ігоря якраз, вона каже: «Я теж їхатиму до Вінниці до сестер». Ми разом, чоловік її нас вивіз. Восьмого числа привіз нас якраз у Краматорськ. Ми взагалі не збиралися до Краматорська, ми хотіли в Костянтинівці сісти на електричку й поїхати на Лозову. Ось такий збіг обставин. Чомусь Льоха — баби Тані чоловік — каже: «Та я все одно їду до Краматорська». Бо йому треба було бензину купити. У нас там узагалі бензину не було, а якщо був, то за божевільною ціною. Він каже: «Я все одно їду до Краматорська, давайте я вас на вокзал завезу». Ми з бабою Танею переглянулися: чи тут сидіти, у Костянтинівці, чи в Краматорську. Уже там, напевно... І все, так він нас і привіз до Краматорська, але взагалі ми їхали на Костянтинівку. Ми були на вулиці. Ми вийшли саме з Яною. Я ще говорю Ярику: «Яна так завжди ходила зі мною». Ми ходили то купувати піцу, то попити з Янкою. Кажу Ярику: «Пішли зі мною». — «А Янка…», а він у гру там грає в телефоні. Янка: «Мамо, я з тобою піду».

Бабу Таню, до тих, хто на Хмельницький поїзд, — до них прийшов волонтер і сказав: «Хто на Хмельницький поїзд, виходьте на платформу, туди, до намету». Саме туди й прилетіло; там чай, цукерки — ну, таке все. Баба Таня там стояла на пероні. Я Яні кажу: «Ходімо, я заразом покурю і з бабою Танею постоїмо, щоб і їй не нудно, і час швидше йтиме». Ми вийшли. Баба Таня: «Ой, такий чай трав’яний, так смачно». Я кажу: «Я взагалі такий чай не п’ю». Янка: «А я буду». — «Стань». Там троє жінок стояло попереду. Вона стала. Я з бабою Танею поговорила, потім пройшла туди трохи далі — і все. Я ще там із Мариною поговорила з маминого села. Вона загинула, вона була вагітна, і дочку її вбило, і чоловіка цивільного. І чогось я так подивилась у бік міста… Я повернулася, на Яну дивилася. Дивлюся: там жінка відходить, одна вже бере, і наступна Янка мала брати собі цей чай.

Я загубилася, як то кажуть, випала взагалі. Не знаю, скільки секунд, хвилин. Я вже коли прийшла до тями, у вухах гуде, дзвенить, не зрозумієш, шум який. Я розумію, що щось трапилося, а що? Я не могла в страшному сні уявити, що таке, що саме це бомба чи як її, чи ракета. Я хотіла підвестися — я не могла. Я вже глянула на свої ноги, звичайно: одна нічого, просто внизу кров і вирвані клапті в спортивних штанях. А на другій нозі, звісно, по коліно штани взагалі в дірочку, там відірвані й нога тіпається.

І я починаю шукати Яну. Розвернулася, а вона лежить на бабі Тані. Бабу Таню принесло від перону, Янка бодай була ближче до мене, метр-півтора. «Бабо Таню!» — я почала смикати її відразу, а воно все вже.

Я кажу: «Ні». Якісь хлопці почали бігати, потім поліцейські, військові. Хлопець пробігав, я в нього шнурок попросила з капюшона. Перев’язала я руки, ноги — як змогла, так і перев’язала, щоб мені сил вистачило. А потім підбігли хлопці, поліцейські, та Янці перетягли ніжки. Те, що я пам’ятаю, коли я дивилася на неї, що в неї просто не було кросівок. Я бачила кісточки, ніжку саму з лосинами. Навіть лосини були цілі. Просто не було тупо кросівок, як мечем хтось відрізав — і все.

Потім, коли я її вже побачила, коли до Львова нас перевозили, я вже тоді добре почала розглядати її. Воно все одно замотане все. Вони їй, мабуть... кістки були просто роздроблені. Просто що ніжка ціла залишилася, а це всередині подробило, вони їй зменшили. І так тепер у неї одна довша, а друга коротша. Ну все, вони мені теж ноги перев’язали. Вони відрізали від цього намету шматки й відносили до машин. Мене відвезли до Павлограда. Так ми з Яною, виходить, що розлучилися. Її відвезли до Дніпра, мене до Павлограда. А цей же на вокзалі сидить сам із сумками. Мені зателефонував Богдан, цей поліцейський, а я ще лежала саме. Янку забрали, я ще лежала.

Він мені потім уже перетелефонував, коли я була… до Павлограда мене привезли. Я вже так точно не пам’ятаю. Він мені зателефонував і каже: «Якщо його ніхто не забере, я його відвезу до Дніпра, до якогось інтернату». Думаю, який інтернат? Я почала телефонувати тітці Тані, знайомій, вона зателефонувала своїй племінниці, племінниця зателефонувала мені. Я кажу: «Іра, так і так, там Ярик у вас, у Краматорську, — кажу, — забери його». Богданові дала дані цієї Іри, і він привіз його до Іри, туди, додому. Усе, то він у неї переночував. Наступного дня приїхали мій сват із братом — баби Тані сини її шукати, і речі як би її, і все. То вони Ярослава забрали додому, туди, до Новгородського назад. Його привезли потім через тиждень чи днів через 10, напевно. Дашина хрещена, старша донька Лариса — вона його через перевізників посадила в автобус, його привезли, а Оксана його тут зустріла, теж наші родичі.

Я з ним розмовляла 11 травня. Він мені ніколи так рано не телефонував, а тут зателефонував о пів на сьому ранку: «Що ви? Як ви?». Кажу: «Та нічого, усе нормально, усе добре». А в телефоні чути всі ці вибухи, усю цю фігню. І все, 15-го числа я зателефонувала Люсі, вона раніше була з ним [із чоловіком] у бригаді. Кажу: так і так. Вона каже: «Що, досі не виходить?». Вона каже: «Добре, щось робитимемо». І вона почала шукати, а 16-го вона мені зателефонувала, сказала, що він у Дніпрі, на Мечникова, у морзі. Я з нею розмовляла після того, говорю: «Люсь, може, помилка, може не він, усе може бути. Там буває понівечене тіло, обличчя і все». Вона каже: «Ні, його впізнали за фотографією, за його хрестиками».

І ось його 21-го числа поховали десь під Кураховим, бо Люся мені сказала, що їх там майже всіх... Вона не сказала, що всіх, а майже всіх. Може, хтось і вижив, звичайно, бо по «Вайберу»… Даша до мене прийшла, каже: «Мамо, не може такого бути, він 12-го числа був у «Вайбері», хоч якісь 30 секунд — і то був. Я кажу: «Я не знаю». А потім уже думали, може, хтось намагався написати або зателефонувати по «Вайберу». Він був при ньому. Прийшов Дмитро Ігорович з Анею, лікар, і Ганна — теж лікар. Я спершу не зрозуміла, а Люся їм зателефонувала, що чоловік загинув. Вони мене напхали таблетками, я не знаю. Сказали Янці нічого не говорити, бо вона плакатиме, може на рани вплинути, потім погано будуть загоюватися. Нам що швидше заживе, то швидше нам дозволять летіти, нас відправлять.

Я трималася, мабуть, сім днів. Ярик дізнався того ж дня. Ну, він як хлопчик… Ми поїхали вниз, я йому говорю: «Поїхали зі мною, я покурю». Він каже: «Поїхали». І я не можу в ліфті... Він каже: «Мамо, що трапилося?». Я говорю: так і так, але він плакав, звичайно. Я говорю «Давай заспокойся, бо Янці не можна показувати, що щось трапилося». Тим більше, що він їх так любив... Він не рідний батько їм, вітчим. Вони його любили. Потім вона дивилася на мене, я там…

Усе одно я не можу, я там гляну на фотографії та плачу. І вона: «Мамо, що трапилося, що ти плачеш?». Я вже думаю, ніби вісім днів минуло. Я їй сказала, що дядька Васі більше немає. «Чого ти мені раніше не сказала?» — вона заплакала, відвернулася до стіни, і все.