Дізналися ми про початок війни з телеграм-каналів, із телебачення. Сподівалися, що це все пройде, якось минеться. Але 3 березня нам прийшлося виїхати, тому що місто обстрілювали. У нас своє авто, тому ми всі сіли, взяли дітей і онука та виїхали. Усе - своїми силами.

Ми зараз у Запоріжжі, винаймаємо житло, працюємо, намагаємося якось адаптуватися, вижити. Сюди тепер теж дуже часто прилітає. За дітей страшно, за онуків, тому що від цих вибухів з’являється психологічна травма. 

Втратили домівку, роботу довелося міняти, дитина залишилася без школи. Ми залишилися без підтримки держави, без виплат ВПО. Але пристосовуємося, сподіваємося на краще. 

Ми з друзями, звісно, одне одного підтримуємо, допомагаємо. Більше словами, бо ділом ніхто не може особливо допомогти. Усі в складних ситуаціях.Сподіватися більше нема на що, поки не владнається вся ця ситуація.