Мені 35 років. Проживаю в Херсонській області разом із сином та мамою. Працювала, поки не настала війна.
24 лютого я була в Києві у відрядженні, а батьки були вдома, син і племінниця також. Прокинулася о сьомій ранку під звуки сирени. Забігла подруга до моєї кімнати і сказала, що почалася війна.
Важко було добиратися з Києва додому, а потім – евакуюватися з дому. Ми побули там декілька днів, і почалися обстріли села.
Обстрілювали наше село, і це було найважчим, бо в мене були діти на руках. Коли вони дивляться мені в очі, а я не можу нічого зробити – це дуже важко.
Нас обстрілювали і малими снарядами, і ракетами. До нас прилітали і фосфорні бомби, і касетні. Не було можливості виїхати з села.
Я прокидалась від вибухів на сусідній вулиці, бо мене підкидало на ліжку. Йшла вулицею з дітьми, а метрів за п’ятсот стріляли снарядами, і незрозуміло, звідки воно летить, бо там нікого немає.
У селі не працювали магазини, то ми просили перевізників, коли вони їхали в місто, щоб скупилися. Давали їм гроші. А коли вже виїхали, то отримували гуманітарну допомогу. Мама і від Фонду Ріната Ахметова отримувала. Була гарна допомога.
Наші родичі залишилися в окупації, у зоні розмежування. Ми тут із дітьми. Намагаємося підтримувати зв’язок, але це, на жаль, дуже рідко виходить. Мама сильно хворіє. У неї тиск, серце. У дітей паніка. Щось загуркоче – і вже вона нервується.
Ми виїжджали до Кривого Рогу, тому що більш-менш знали місто. Воно недалеко, ми їздили сюди у справах. Знайомі в нас тут є, далекі родичі. Та й думали, що все скоро закінчиться, і ми зможемо повернутися…
Війна повинна скінчитися перемогою України. Дуже надіюся, що це станеться якнайшвидше, і ми повернемося до себе. Це місто гарне, але хочеться у свій рідний край. Хочеться зустрітися всією родиною, обійнятися, поспілкуватися з друзями, поїхати відпочити. І не дивитися зі страхом у небо, не дослухатися, чи летить там щось.
