На початку війни Анастасії Єгорівні довелося просидіти півмісяця у підвалі. Її чоловік був без ноги і не міг бігати в укриття під обстрілом. На щастя, їхній будинок не сильно пошкодило, у ньому можна жити. Тільки після того, як поховала чоловіка, жити самотньо стає все важче. Найбільше вона сумує за дітьми, яких не може поїхати.
Ми з чоловіком все життя прожили у Піщаному лісництві, селі Вільхове. Він був діабетик, без ноги, три роки тому помер. Тепер я мешкаю тут сама. До війни їздила до доньки із зятем та онуками, а тепер проїзд закрили, півтора роки вже не бачилися.
Коли ця війна почалася… я не пам'ятаю. Пам'ятаю, як вперше о четвертій ранку почали бомбити, я підскочила і побігла в підвал. А чоловік без ноги – нікуди. Я у підвалі почекала, покрутилася, почала вилазити, а там стріляють! Потім зайшла до хати. Чоловік дивиться на мене і каже: Ти вся чорна. Пам'ятаю навіть, що почала заїкатися.
У лісництві є підвал, туди хлопці допомогли чоловіка віднести. Так ми там з ним, на мою думку, 17 днів відсиділи. Люди всі по підвалах ховалися. Снаряди літали постійно, дуже страшно було. На щастя, наша хата вціліла, тільки дах вибуховою хвилею підняло та опустило, але дах нам зробили. На нашій вулиці багато будинків побило, вікна та дахи знесло, людей поранило.
Спасибі Рінату Ахметову, його благодійний Фонд підтримував нас продуктами. Без цього ми тоді не вижили б. Нам ще Карітас допомагає, і Німеччина надавала допомогу, і субсидію дають. Дякую, що пам'ятають про нас, підтримують.
Хотілося б весь цей страх війни забути, стати знову вільними, з родичами побачитися. Військових та танки щодня тут бачимо. Як таке забудеш?
Мрію, щоби онуки до мене приїхали, хочу бачити, як вони ростуть. Ще щоб ми жили як люди, не ділилися за національностями. Щоб усі жили добре і всім вистачало.
