Нас четверо: я з чоловіком і двоє дітей. Ми з села Титове Пологівського району. Коли узнали по початок війни, взагалі було дуже страшно. В першу чергу я боялася за дітей. Ми в батьків були - всі разом. Бо якийсь страх був присутній.

Коли нас окупували, то ми вирішили виїхати, бо в першу чергу за дітей думали. Їжа у нас була своя. А світла не було. Не було інтернету, зв’язку.

Ми їхали, а по нас стріляли. Багато блокпостів проїжджали. Ворожі солдати були і нормальні, а були і дуже грубі. Роздягали чоловіка. Дуже морально було важко, і від самого виду їхнього страшно.

Як тільки ми заїхали в Запоріжжя, плакали від радості, що добралися.

Ми в Запоріжжі, бо недалеко від дому, і тут більш-менш допомагають добре. І житло ми знайшли. Додому нам хочеться. Дуже сумуємо, ну а так - стараємося триматися, дітям не показувати, бо вони ще маленькі: шести і двох років.

Звісно, хочеться, щоб війна закінчилась швидше.