Валентина виїхала з Лиману ще на початку війни. Все, чого вона хоче, – мати змогу повернутись додому і жити в безпеці

Мені 47 років, я з Лиману Донецької області. 24 лютого я вдома була. Пішла на роботу, нас зібрав начальник і сказав, що почалася війна.

Мене шокували розриви снарядів, смерть друзів. Це тяжко перенести. До такого неможливо бути готовим. Буває, що й плачу, але беру себе в руки та говорю собі, що треба триматися.

Залишатись вдома було небезпечно, тож ми виїхали власною машиною ще на початку війни, у березні. Забрали з собою папугу. Поїхали до друзів. Ми поміняли три міста, і всюди у нас були друзі.

Я вдячна своїм близьким – увесь цей час нам допомагали друзі й рідні, тож труднощів не було. Ми жили в різних містах, а зараз - усі разом у Полтаві: і донька з зятем, і син. З роботою також проблем немає: я працювала до війни, працюю і зараз.

Якби швидше ця війна скінчилась! Додому хочемо, мріємо повернутись до Лиману.