Війна розбила будинок, в якому ми проживали, більше року ми проживали у центрі України, тому що наше село було лінією фронту і ми змушені були тікати. Потім повернулися і почали відремонтовувати його. Але і зараз ми знаходимося в майже червоній зоні і весь час чуємо вибухи і вночі і вдень.

Ми були дуже шоковані, адже до останього не вірили, що це є правда.

Ми всі вдома розмовляли, ми дорослі були дуже стурбовані, а донечка, вона не до кінця ще розуміла що це?

Коли рашистські танки почали їхати через наше село на Миколаїв, а як їм це не вдалося, то почався обстріл села, горіла церква, будинки, на вулицях лежали вбиті люди, люди в паніці виїжджали в чьому були вдіті, від обстрілів людей позасипало в погрібах, це був жах.

Були і психологічні проблеми. Стрес був, він і зараз є, тільки якийсь вибух, і все, ти на поготові вже тікати..

З гуманітарною катастрофою не стикнулися, слава Богу, дякуючи волонтерам і їх організаціям .

Предметами, які б нагадували про початок війни є уламки ракети Смерч.