Я жила в Маріуполі. З першого дня війни мені було дуже страшно, але не дивлячись на це до десятого березня я ходила на роботу в магазин. Керівництво допомагало з продуктами, видали всім співробітникам гуманітарні набори, які мене і врятували. За водою я ходила під обстрілами на річку. 

Усім під’їздом ми жили як одна сім’я. Ділились продуктами, їжу готували на багатті. Також ми підтримували один одного. Під час обстрілів чоловіки накривали собою жінок та дітей. 

Коли я евакуювалась, бачила, як на дорозі батьки просили водіїв вивезти хоча б дітей з того пекла. Це було страшно.

Після виїзду я відразу зателефонувала мамі та повідомила, що жива. Спочатку поїхала до Німеччини, а потім повернулась в Україну і зараз живу з мамою. Свого майбутнього я поки не бачу.