Сім’я Лілії Анатоліївни була змушена продавати овочі з городу, щоб заробити хоч якісь гроші в окупації

24 лютого, коли почалась війна, я з меншою донькою, чоловіком і онуками була вдома у Сєвєродонецьку. На початку того жахіття нам довелося тиждень сидіти в підвалі без світла разом з дітьми та маленькими онуками.

Нам дали пів години, щоб евакуюватись: ми кинули деякі речі в машину і під бомбардування виїхали з міста.

З Сєвєродонецька ми переїхали до батьків чоловіка в окуповане село Вільшани, що на Харківщині. На щастя, з їжею проблем у нас не було, але відчувався дефіцит засобів гігієни та ліків. Щоб заробити хоч якісь гроші, ми продавали все, що могло вирости на городі: розсаду, огірки, помідори, капусту та картоплю.           

За пів року в окупації ми стикнулись з тим, що багато людей почали співпрацювати з окупантами. На це було огидно дивитись, але ми вірили у наших військових та у нашу перемогу над ворогом.

Про війну мені нагадують ключі від нашого будинку, якого вже нема. Від нього залишились тільки руїни після приходу росіян.

Наразі вся моя велика сім’я живе разом. Місяць тому нам вдалося вирватись з окупації, і ми переїхали у Старокостянтинів на Хмельниччині.

Наразі я не працюю, але шукаю роботу.