Мій чоловік – військовий-контрактник, в армію пішов ще до початку повномасштабного вторгнення. У нас двоє дітей: сину два роки, доньці – пʼять. Зараз опікуюсь також сімнадцятирічною сестрою.

У перший день війни я була у Маріуполі в мікрорайоні Східний зі своїми дітьми. А 28 лютого ми поїхали до селища Гнутове - це теж Маріуполь. І там я перебувала з сестрою та глухонімою мамою у своїх бабусі і дідуся. 

Ми шукали їжу, шукали воду. Були постійні обстріли. Так вийшло, що із молодих були тільки я і моя на той час шістнадцятирічна сестра. Отже основну ініціативу по забезпеченню родини ми взяли на себе. Ми ходили по воду, ходили до військових на поля, просили сухпайки. Я їм розповідала, хто мій чоловік.

Якось ми з сестрою збиралися йти по воду до школи №45. Зранку розпочався обстріл. Я сказала сестрі зачекати.

Коли ми перечекали обстріл і прийшли до криниці, то побачили, що багато людей біля криниці загинули. Когось на шматки порвало, когось поранило.

Коли зник зв'язок, я намагалася зв'язатися з чоловіком. Він був у десантно-штурмовій бригаді, і я розуміла, що якщо прийдуть окупанти, то нас як родину військового просто знищать, дітей депортують. Незрозуміло було що відбувається навколо, ніяких новин. А чеченці вже підійшли до пам'ятника сталевару, це було близько від нас. Я все обійшла, шукаючи зв'язок. І нарешті знайшла його на чотирнадцятому поверсі одного будинку. Тоді змогла нарешті зателефонувати чоловікові.

Одного разу я вирішила з сестрою піти до себе додому, щоб взяти крупи, якусь їжу. Дорогою побачила, що міст розбомблений. Навколо купа трупів, валялось дуже багато гільз, і коли ми намагалися пройти на Східний, нас почали обстрілювати. Ми заховались за ріг будинку, і якраз у цей у будинок прилетів снаряд.

Мені у спину полетіли уламки будинку, шифер. Була людина, у якої я запитувала, якою дорогою нам краще пройти. Коли розпочався цей обстріл, цій людині повністю відірвало голову.

Наша евакуація відбувалася в березні. Я почула по радіо, що дві тисячі людей пішли пішки на Мелекине. Тоді я почала шукати, хто б нас міг вивезти з дітьми і сестрою. Я ходила на комбінат імені Ілліча до підвалів. Питала у людей, хто виїжджав, але усі місця були зайняті. І так з 15 березня з четвертої ранку я постійно ходила і шукала, хто б нас вивіз. Нікого не знаходила.

20 березня біля нашого будинку їхало кілька машин. Одна з них була вантажною, туди могло поміститися багато людей. Я почала проситися у всіх, щоб нас узяли, але ніхто не погоджувався.

Я впала на коліна, почала плакати, благати, але мені відмовляли.

Цих людей проводжали мої колишні вчительки, які зробили мені гарну рекомендацію, сказали, що я з хорошої родини, тоді водій погодився нас узяти.

Я з дітьми була попереду з водієм, а сестра була в багажнику з іншими людьми. Ми їхали трьома машинами. Коли ми опинилися на Кірова, тоді почалося найстрашніше. Дорога була перекрита то мінами, то вантажними машинами, які стояли поперек дороги. Ми повернули на міст, там були міни. Коли ми всі зупинились і думали, як їхати далі, нас почали обстрілювати з автоматів. Прострілили водію ногу і колесо. І ми вирішили, що наша вантажівка заїжджає на бордюр і їде по ньому. А дві легкові – за нами.

На мосту лежала купа трупів, ми їхали по цих трупах. Я так розумію, що це були люди, які намагалися вийти пішки.

Третя наша машина була така маленька, що не могла на цей бордюр заїхати. Її чимось таким великим бомбонули, що від машини за секунду нічого не залишилося, вона згоріла, як сірник, разом людьми.

Далі нас уже зупинили чеченці. Водій з простріленою ногою пішов відкривати багажник, вони побачили там людей і нас пропустили.

На блокпостах я щипала дітей, щоб вони плакали і щоб нас швидко пропускали. Я боялась, що будуть перевіряти мої документи і з'ясують, що мій чоловік військовий.

Ми доїхали до Бердянська, а звідти у Запоріжжя. А з Запоріжжя вже евакуаційним потягом до Львова.

Мені здається, що війна триватиме довго. Я тільки дуже хочу, щоб мій чоловік повернувся живим.