Життя в Гуляйполі стало жахливим: світла, газу та води немає, люди на вогнищі готують їсти.

Ми не очікували, що буде війна. Як почалися сирени, бігали кожен вечір до підвалу, там і ночували на підлозі на картонках. Звісно, підвал до такого не пристосований був, там було холодно. Було боляче дивитись, як діти та онуки сплять на підлозі. Машини побили, поряд з нами будівлі розбили - люди дивом живі залишилися. Це було так жахливо, що ми у перші дні війни виїхали у Запоріжжя, знайшли квартиру та живемо. Їхали на старенькій машині. Забрали з собою дітей та онуків і трохи речей. Гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова отримуємо, трішки заощадження мали, тож живемо потихеньку: купуємо саме необхідне та платимо за квартиру.

В Гуляйполі вибухи тривають. Знайомі, які туди їздили, кажуть, що вже не впізнати місто - одні руїни, людям ноги відриває під час обстрілів. І коли воно закінчиться - невідомо. В Гуляйполі, може, 400 чоловік залишилося. Туди возять гуманітарну допомогу. Але виживати там тяжко. Світла, газу та води немає, люди на вогнищі їжу готують - на таке страшно дивитися.

Росіяни руйнують усе: газ розбили, трансформатори побили, водозабірні вежі, сім шкіл розбили, лікарні, житлові будинки.

Ми з дружиною вже прожили по 65 років, тож ми не за себе переживали, а за  дітей. Ми все життя для них старались. Але прийшли росіяни, і все, що ми наживали ціле життя, пропало за тиждень: вінка повибивало, снаряди у під’їзді лежать. Там гатять кожного дня, але Гуляйполе не здається.

За таких обставин люди згуртувались, допомагають одне одному. Багато хто не виїжджає, бо не хоче батьків лежачих кидати напризволяще. Не знаю, що там залишиться. Де жити, як розіб’ють будинок? Я в п’ятиповерхівці жив, а росіяни кожен день стріляють. Коли звільнять Україну, там буде гола земля. Але коли наші переможуть, все буде по-іншому.