"Від цих смертей вже навіть не страшно"

Мартинюк Ольга, 16 років, 11 клас, Лемешівська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Грушник Катерина Григорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Паростки

Ви не чули прохання: “Спинись!”

Вам хотілося далі знущатись…

А ви знайте, що ми проростем

В наших дітях, мов квіти весняні…

Ми не вмерли, ми й досі живем!

Наші душі вони нездоланні!

Ми прийдемо раптово до вас,

Може, вітром, а, може, дощами…

Ви не спіть, ви чекайте на нас

Ми живі, ми зустрінемось з вами…

Огнєва Інелла

Життя завжди перемагає смерть і торжествує після трагедій. Але війна, яка прийшла на землю нашу, землю наших батьків і дідів, показала що життя перемагає навіть у той момент, поки трагедія триває і смерть ще, здається, торжествує.

Напав. Але це змає закінчитися швидко. А там якось вирішиться. Сестра Валя дзвонить, каже, що стріляють – може тікати питає… Але куди тікати? Маленька дитина в них. – «Сидіть удома, заховайтеся, пересидіть». Напруга. Постійна напруга.

Брат з дружиною і внуками приїхали до мами. Якісь занадто перелякані. Так, страшно, але чого боятися, ми ж не військові, що тим оркам до цивільних сільських жителів.. Он кажуть колона йшла, помахали та й поїхали. Ну правда щось і про розстріляні цивільні машини кажуть, але чи то правда ще?

Валя подзвонила вже від якихось друзів, заховалися в них, бо в них є підвал. Коли дзвонить, чути вибухи, стрільбу, дитина боїться плаче. Сидять там чотири сім’ї, харчі закінчуються, стрільба не зупиняється. Боже, чого ж вони зразу не виїхали? Не на кілька днів, значить… Страшно. Стало дуже страшно.

Боже, чи ж хоч їх побачу?..

Валя змогла вирватися з окупації. Цілу ніч був бій, орків відсунули наші, сказали, якщо виїдуть зараз, то мали би проскочити. Вона прислала фото з дороги – розбита воєнна техніка, палають цивільні автівки по узбіччях, якісь жінки бігають кричать криком.. Але вирвалася, біжи дитино! Куди? А нікуди… до Мами їм вже не прорватися – в цю сторону дорога відрізана, розбиті мости.

Вибухало зовсім близько. Хто стріляє? Куди? Може впаде зараз на голову? Міста, села бомблять щодня – ракети артилерія – чим куди дістануть орки там і вбивають – скільки вже дітей вбили.. сотні. Від цих смертей вже навіть не страшно. Нудить, якесь дивне паралізуюче почуття – паралічу і нудоти. І безсилля, повне безсилля. Ми з братом і його сім’єю поїхали до родичів на Львівщину. Мама ледве нас вблагала, сама ж залишилася в рідній оселі. А Валя аж - за кордон. Там ще безпечніше. Звісно. Чоловік із псом залишилися в знайомих, вівчарка Жочя теж мусила переміщатися по країні. А Мамин пес все виє і виє.. Мабуть, лякають його оті все ближчі вибухи. Треба закопати документи й гроші. Це все. Добра не буде. Он із сусідніх сіл полями люди йшли, прибилися голі-босі..

І ось за тиждень з’явилися паростки. Первоцвіти, а тоді тюльпани

Ми повернулися. Спочатку до мами, а потім брат та сестра по своїх домівках. Яке щастя бути вдома! Рідні стіни! Почуття безмежної вдячності всім, хто прихистив, і в своїй країні, і за кордоном. Стільки в світі добрих людей! Яке Диво.

Війна триває. Від російських снарядів гинуть діти, діточки, жінки, чоловіки, мужні красиві воїни гинуть на фронті – захищають нас. Серце стискається. Але нудоти вже немає. Є лише упевненість – якщо не для нас, то для наших дітей, чи для дітей наших дітей все буде добре. А значить і для нас добре.

Осінь. Життя триває. По двору бігає песик, якого народила вівчарка після евакуації. Валя має народити за кілька місяців. Буде перемога. А поки ще гримить війна ми всі стислися, як зерно у жмені сіяча. Гріємо один одного своїм теплом, наближаємо перемогу.