«Вибухи не припинялися, земля здригалася, небо було червоне»

Кулик Євген, 14 років, Андріївський ліцей №1, смт. Андріївка

Есе «Один день»

Що таке війна? У кожного з нас є теоретичні знання з історії, з розповідей вчителів, наших дідусів та бабусь. В дитинстві я думав, що побачити війну можна лише в кінофільмах чи прочитати про неї в книжках. Та в жодному разі я не міг уявити, що це може торкнутися і мене.

Події, що сталися 23 березня 2017 року, змусили мене думати по-іншому. Коли на Балаклійщині вибухнув найбільший в Україні та Східній Європі склад боєприпасів, який знаходиться за 30 кілометрів від мого селища, то я і моя родина, і більшість людей, що проживають поблизу Балаклії, думали, що розпочалася війна.

Адже неподалік, на Донбасі тоді проводилися антитерористична операція, яка, нажаль, продовжується і до сьогодні. Тому гучні вибухи, що розпочалися о третій годині ночі, були ніби сигналом, що війна вже наближається до нас.

Всім без винятку було дуже страшно. Вибухи не припинялися, земля здригалася, небо було червоне, навкруги тягнулися клубки диму, що залишалися після вибухів, в повітрі відчувався запах пороху. А від звуків попереджувальної сирени ставало ще більш лячно.

Ми почали збирати найнеобхідніші речі та документи, готуючись до найгіршого. Не спали всю ніч, бо не знали, що буде далі і думали, як нам врятуватися.

А вже вранці дізналися, що це не війна, а вибухи відбувалися внаслідок пожежі на складі боєприпасів. Та ця звістка нас ніяк не заспокоїла. Адже вогонь, що спалахнув на складі, спричинив детонацію боєприпасів, тому вибухи не припинялися і не давали спокою.

Вранці діти нашого селища Андріївки не пішли до школи, а деякі дорослі – навіть на роботу. В нашій школі та селищній раді перебували люди евакуйовані з міста Балаклія та з найближчих до неї населених пунктів. Адже їм нікуди було тікати з епіцентру катастрофи.

Мешканці нашого селища допомагали, хто чим міг. Хтось приносив їжу, хтось - ліки, інші - теплий одяг. А дехто навіть допомагали теплим словом, співчуттям.

Бо людям довелося тікати вночі, залишаючи все своє майно та домівки, намагаючись лишитися живими. Ці надзвичайні події враз забрали спокій у людей, деяких позбавили житла, а декількох  навіть життя.

Гучні вибухи не припинялися три дні поспіль, а потім ще довго було чути поодинокі. Пожежа охопила кілька майданчиків зберігання танкових та артилерійських снарядів, зона ураження яких досягає 40 кілометрів. А на околиці мого селища розташований газопереробний завод, на якому виробляється і зберігається велика кількість нафтопродукції.

Все більше ширилися чутки про наслідки можливого влучення снарядів в цей об’єкт. Людей охоплювала паніка та страх. За можливості більшість з них виїжджали подалі від небезпечної зони. Адже, якби це справдилося, то наше селище, взагалі б зникло з лиця Землі. І це дійсно лячно.

Для мене та для моєї родини цей день залишив жахливі спогади. На мою думку, ця трагедія, певною мірою, теж війна. Оскільки ми були налякані вибухами і не розуміли, що буде далі. Ми не знали, що робити і розуміння того, що наше життя в небезпеці, не давало спокою.

І взагалі, внаслідок такої події, постраждало багато ні в чому невинних людей. Велика кількість пошкоджених будинків, деякі з них взагалі було зруйновано. Багато мешканців втратило своє майно.

Налякані люди ще довго не могли спокійно спати, прислухаючись до кожного шереху.

На сьогодні для мене мир – це спокійне і гармонійне життя. Тобто, це коли не чути звуків попереджувальної сирени. Це коли діти ходять до школи, а дорослі – на роботу, і всі впевнені в завтрашньому дні.

Я вважаю, що ми повинні робити все можливе і неможливе, щоб уникнути таких подій, які призводять до страждання, болю та смерті. Мир дає можливість жити повним життям і не боятися за своє життя та своїх близьких.