«Скрізь рвалися снаряди, вдень і вночі були обстріли»

Мене звати Лідія Семенівна, мені 69 років. Я пенсіонерка. Живу в місті Щастя Луганської області.

У цьому місті я живу з дитинства, мої батьки приїхали сюди будувати Луганську ТЕС, тоді мені було чотири роки. Росла я, разом зі мною росло рідне місто і розвивалося.

Коли ми сюди приїхали, куди не глянь – скрізь були піски, як у пустелі. З усіх куточків нашої країни приїхала молодь будувати ТЕС і наше місто. У вільний від роботи час виходили на суботники, садили дерева, чагарники, облагороджували місто.

Згодом наше місто перетворилося на найзеленіше, найквітучіше, найгарніше місто енергетиків. У нашому місті було багато молоді, дітей. Свята завжди проходили весело, люди раділи життю.

У телевізорі показували, що йде війна то в одній країні, то в іншій. Ми дуже співчували, переживали за них, але ніколи навіть подумати не могли, що це торкнеться і нас.

Люди почали виїжджати з міста. Місто ніби вимерло.

Ми довгий час були без світла, газу, води, бо щодня були обстріли, хоча наша ТЕС давала світло всій Луганській області.

Перед війною чоловікові зробили операцію на серці. У мене на нервовому ґрунті стався інсульт. Нам перестали давати пенсію, а гроші потрібні на лікування. Як важко двом хворим людям жити без засобів до існування! Нам жилося дуже важко, грошей немає ні на ліки, ні на продукти.

Ми пережили страшний час. Навіть зараз, коли не стріляють, однаково живеш неспокійно, боїшся, що це може повторитися.

Зараз наше місто почало потроху оживати. Почали повертатися люди, чути дитячий сміх. Місто поволі упорядковують, ремонтують пошкоджені будинки.