Косаківська Олександра, 16 років, 11 клас, Чечельницький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ободянська Наталя Степанівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ранок. Безперервне тупотіння ніг. Невідомість. Питання. Страх. Ненависть. Усвідомлення – це війна, її продовження. Перші сльози, що течуть пухкенькими дитячими щічками, проте згодом вони перемішаються вже з багряною кров’ю. Звуки вибухів, автомобілі, що більше схожі на решето, галасливий натовп. Прощання та страшна подорож у невідоме. Почуття відповідальності за життя своєї родини і ще тисяч таких самих. Різка та гучна відповідь ворогам, що через декілька днів стане типом спілкування. В одну мить всі об’єдналися спільним горем.

Я мала щастя не пережити все це, проте могла відчути. Перші дні – це моніторинг новин, відслідковування перебігу подій та невіра у дійсність ситуації. Судоми, що траплялися раз за разом, відсутність сну, апетиту, холодний підвал. І досі не було усвідомлення, що це повномасштабна війна. Весь час згадувала 2014 рік: як ще тоді малювала картинки воїнам АТО, а на свята плела маскувальні сітки разом з іншими дітьми.

Я завжди пам’ятала про війну, але не проживала її. Цього разу все стало на свої місця. Одразу після того, як дізналася про кількість смертей за перший тиждень. Потім ще було безліч моментів, осоружних, що з бридким тріскотом танцювали дикі хороводи на моєму серці. Я дедалі більше розуміла, що таке війна, і кожен раз мене супроводжувала ненависть, яка не полишила мене й досі. Ніколи не полишить.

Ще важче було батькам, на їхні спини налізла ще одна гора відповідальності, рішучості, сміливості, проте на цей раз вона вже царапала захмар’я. Вони чудово з нею вправляються, надають відчуття безпеки та не показують страху. За період повномасштабного вторгнення ми дужче усвідомили цінність один одного. Розуміння втрати когось дорогого вбиває швидко, а розбрат – отрута повільної дії, тому любов – правильне рішення.

Однак наша родинна єдність не була б довготривалою, якби б не єдність українців. Нащадки козаків відважно оберігають кордони всіх фронтів. Вони жертвують сном, їжею, розвагами, а головне – життям. Заради волі свого народу і можливості жити за правдою. Заради бажання надати «гени незалежності» наступним поколінням. Ми вкотре відстоюємо на право існування своєї культури в усіх її аспектах. Ворог покоління за поколінням ламає нашу індивідуальність і саме цим ще більше заточує наконечник української справедливості, слави та гідності. Нагострений спис буде засаджуватися у тіло ненависника. Його кров, нутрощі, кістки, череп – будуть всюди, тому що наступним недругам слід знати хто ми є та чим будуть вони. А ми матимемо злагоду. Діти з батьками, люди з будинками. Будемо мати життя без тривоги, як душевної, так і повітряної, упевненість у завтрашньому дні, безпеку, соборність – матимемо мир, а тобто просте людське щастя.

Війна – це терниста смуга: комусь вона відсікає щасливу долю; когось рубає на шматки без надії зцілення; хтось, втрачаючи все, має змогу перемогти себе та вибудувати життя заново. Ми мусимо боротися, як заповідав Т.Г. Шевченко:

Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава, і воля святая!

Він звертається до всіх нас – до мене та до моєї сім’ї, до інших сімейств. Гуртом ми є складовою української родини і війна є нашою спільною долею. Наша хода дорогою кровопролиття – обов’язок перед попередніми поколіннями незламних героїв. Це наша доля. Це наш шлях. Тож пройдемо його з гідністю!