Історії, які ви нам довірили
Після того, як у будинок влучило безліч осколків, чоловік з дружиною та двома дітьми з одним чемоданом речей поїхали в Димитров, до батьків. Чоловік повернувся до Донецька, де працював, і спробував вивезти сімейну машину. У підсумку потрапив до штрафбату бойовиків – звідти людей викуповували за великі гроші. Вона знайшла чоловіка, дивом забрала і його, і машину, повернулася до батьків у Димитров. Виявилося, що жінка на четвертому місяці вагітності. Дитина народилася з патологіями, проходить лікування досі. З ліками допоміг Фонд Ріната Ахметова.
Я вперше в житті бачила, як мій чоловік плаче і дякує мені за порятунок. Недарма кажуть у народі, що баба в охоплену вогнем хату ввійде і коня на скаку зупинить. Це якраз про мене.
Цього дня, 11 травня 2014 року, я купила ще одну квартиру. Кожну дитину хотілося забезпечити своєю житлоплощею, тим більше що в мене їх двоє.
Одній дитині квартира вже була, прийшла черга другої. А я можу собі це дозволити. Добра робота й добрий заробіток. Але якби я знала, що почнеться незабаром війна, я б ніколи не пішла на купівлю житла, вклавши в нього весь свій капітал, який збирала довгі роки.
«Ми думали, що це салюти. Як же ми помилялися!»
15 травня 2014 року. Дивлячись на екран телевізора, я не могла повірити в те, що діється. Але наш Донбас і далі продовжував ходити на роботу й жити. Іноді я дивилася телевізор, не вірячи в те, що там показували. Відгородила дітей від перегляду.
31 травня 2014 року. Я ніколи не забуду цей день. До мене приїхали родичі. І ввечері ми почали спостерігати якісь спалахи, мої діти подумали, що це салюти. Але як глибоко вони помилялися!
Ми стояли всі на вулиці, і всі сусіди вдивлялися в небо, не розуміючи, що відбувається. Це був початок. Сусідка Маша мене заспокоювала, діти плакали. Спалахи, вибухи. Перелякані очі моєї мами…
«Аеропорт, наша гордість, за лічені дні був зруйнований»
Початок боїв у аеропорту. Аеропорт, наша гордість, гарний і дуже складний проєкт, над яким працювали архітектори довгі роки.
Мій чоловік працював тоді в «Альткомі», стелив там асфальт. За лічені дні було все зруйновано.
«Стоїть в страшних руїнах
колишня злітна смуга,
і танки обгорілі
тут замість літаків.
Сюди прийшла війна.
Тремтять степи навкруги
Від вибухів і крику
молодих юнаків.
Холодний вітер рве
на шмаття серце.
Руїни терміналу,
мов привид із нічних жахіть.
Тут наші хлопці полягли
в кривавій черзі.
То все пройшло.
Лиш прапор
закривавлений висить!»
«Людей забирали просто на зупинці, багато хто так і не повернувся»
Цілий липень ми з дітьми перебували в страху.
Цього дня з вікна нашого будинку я побачила автобус, з якого вийшла велика кількість військових з автоматами, вони без розбору почали хапати чоловіків і затягувати в автобус силоміць.
Тієї миті на зупинці стояли шахтарі, які їхали на роботу, до цього дня багато хто з них так і не повернувся. Куди їх забирали, ніхто не знає… Я з жахом уявляла подальше існування моєї родини.
«Попросила чоловіка перегнати машину в гараж»
6 липня 2014 року. Того ранку як зазвичай я готувалася до дня народження своєї мами й пекла торт. Увечері попросила чоловіка перегнати машину в гараж, це було о 18:00. У зв'язку з останніми подіями дуже переживала за автомобіль преміумкласу Хюндай Санта Фе, бо почастішали викрадення транспортних засобів. Гараж був за 50 метрів від нашого будинку.
22:00 – телефон не відповідає (відключений), чоловіка немає, я вся на нервах, діти теж. Одягаюся і йду з ними в гараж. Усе зачинене, нікого ніде немає. Дізнаюся від сусідів – кажуть, що чули постріли та звуки коліс, гальмування.
«У травматології чоловік знепритомнів, стікаючи кров'ю»
Усю ніч я на голках, не сплю, викликала маму й найкращого друга Андрія. Потрібно щось робити. Куди бігти? Де шукати? Знайшли в лікарні.
Два вогнепальні поранення, уся машина обстріляна, але стоїть біля лікарні. Виявилося, що коли він їхав у гараж, його зупинили військові в масках і з автоматами. Сказали вийти і йти геть, а машину вони забирають на свої потреби.
Чоловік натиснув на газ і зі швидкістю звуку намагався втекти від бойовиків. Ті відповіли вогнем і спробували наздогнати на своєму авто. Чоловікові вдалося сховатися. Стікаючи кров'ю, він ледве доїхав до приймального відділення в травматології й там знепритомнів.
Ми були просто шоковані, коли знайшли його в лікарні, моя мама голосила, як сирена: «Що буде з дітьми!». Він вижив. Ми негайно зібрали речі на перший час і поїхали до моєї мами, у Димитров, як здавалося, ненадовго.
«Продукти в магазинах зникали зі швидкістю звуку»
12 липня 2014 року. Мені довелося повернутися до Донецька, бо мій чоловік і далі лежав у лікарні. Потрібно було ремонтувати прострелену машину, щоб перегнати її до мами, діти залишилися з нею.
Зі швидкістю звуку почали зникати продукти з магазинних полиць, це стосується і хімії. Магазини почали скидатися на СРСР – час, коли на полицях нічого не було.
«Дівчинка спокійно відповіла: «Вмираємо»
16 липня 2014 року. Зі мною по сусідству жила бабуся-інвалід.
. Вона вже не ходила, вона була опікуном дівчинки 10 років, її батьки загинули. Коли я зайшла до неї у квартиру дізнатися, може, чим допомогти, продуктами або ще чим, я була шокована. З їжі в їхньому будинку були тільки хліб і вода.
Дівчинка Карина взяла всі обов'язки на себе. Купала бабусю, прала, готувала їжу.
На моє запитання, чи не вмирають вони з голоду, дівчинка спокійно відповіла: «Вмираємо». Я не залишила цю сім'ю і всіляко намагалася допомогти.
Я періодично їздила то до Димитрова, то до Донецька, жила на два міста. Не могла залишити квартири, але дітей із собою не возила, вони були з моєю мамою.
«Почалися пограбування квартир і будинків»
5 серпня 2014 року. Я не могла дочекатися, поки мій чоловік вийде з лікарні, щоб забрати його і виїхати з міста. У Макіївці розпочалося справжнісіньке свавілля. Зарплату, соцвиплати не виплачували. Почалися пограбування квартир, будинків…
Тоді міліції вже не було, звертатися не було до кого. Хто з автоматом, той і має рацію. Відбирали машини й мікроавтобуси.
На той час одну машину я вже перегнала до мами. Залишався тонований мікроавтобус Фольксваген Т4. Дуже переживала. Чоловіка виписали, і ми поїхали до Димитрова, але без машини. Вона не заводилася, якщо не знаєш секрету…
«Від будинку нічого не залишилося, тільки безліч смертей»
13 серпня 2014 року. Моєму дорогому чоловікові потрібно було через роботу повернутися до Донецька.
Я боялася його відпускати, їду з ним. А в нас якраз пік бойових дій, у сусідній будинок прилетів снаряд. Від будинку нічого не залишилося, купа смертей.
Ми гасимо, то один будинок, то інший. У мене всюди в хаті осколки, вікна повилітали, машину побило осколками. Я шокована!
Слава Богу, дітей НЕМАЄ! Це просто кошмар, сидимо без кінця в льоху сусідів, сестра – у бомбосховищі. З міста різко зникли машини й люди. Усі, хто залишився, боявся вийти на вулицю. Хто розумніший – виїхав на машинах.
З вікон будинку бачила, як люди тягнуть телевізори, машинки, меблі. Мародерство почало процвітати. Я знову задумалася про житло: якщо я поїду, хто буде за ним дивитися? І все, що я заробляла довгими роками, розтягнуть за одну мить.
Я їду до Димитрова до дітей. Потрібно старшого збирати до школи. Піде до школи № 4, у ній колись і я вчилася. Їду…
«На лінійці було дуже багато дітей»
1 вересня 2014 року. Мій син Руслан пішов до школи.
На лінійці було дуже багато дітей. 70% із них – діти-переселенці, що, як і ми, поїхали від війни.
Зустріла колишніх своїх однокласників і однокласниць, які переїхали жити в Горлівку, Донецьк, Дебальцеве, Спартак, Піски і які за збігом обставин змушені були повернутися в рідне місто Димитров.
У школі до дітей-переселенців ставилися нормально. Дитині в новій школі навіть дуже сподобалося. Щоправда, дуже сумував за друзями.
«Телефон чоловіка вже три дні відключений»
9 вересня 2014 року. Добре запам'ятався цей день! Мій чоловік перестав відповідати на дзвінки. Телефон його вже три дні відключений.
Моя душа не на місці. Якось дивно, у мене почав стрибати тиск, якийсь занепад сил. «Напевно, нерви», – вирішила я. Чекаю ще день і їду на пошуки чоловіка до Донецька.
10 вересня 2014 року. Одній їхати страшно, до того ж на машині, збираю чотирьох осіб, родичів чоловіка, і їдемо вп'ятьох до Донецька. Беру із собою дітей, з ними проїдемо швидше.
«Чоловіка відправили до штрафбату»
Приїжджаємо додому до Донецька, питаю сусідів, може, хто мого чоловіка бачив. Так, бачили чотири дні тому. Він сів у мікроавтобус і поїхав. Назад не повертався.
Я шокована, знову зник і з машиною. За цей час у нас сформувалася купа блокпостів на в'їздах і виїздах з міста, тобто моя машина не змогла б виїхати непоміченою! Це вже радувало. Я об'їхала всі блокпости, показуючи на фото мікроавтобус. І на восьмому блокпосту сказали, що його бачили чотири дні тому. Сказали, що він грубіянив військовим, тому забрали його і машину до штрафбату.
«Вояки відкривали машини ломами»
Вартувало багатьох зусиль, щоб знайти місце, де знаходився мій чоловік. Якась закрита військова частина. Викликали головного, змалювала ситуацію, з дітьми під пахвами зайшла на територію частини. Коли йшла частиною, побачила купу нових машин люкскласу.
З того, як вояки намагалися ломиком їх відкрити, можу з упевненістю сказати, що ці машини були просто відібрані у власників. Побачила я також і мій мікроавтобус, який стояв з відкритим капотом, і його вояки намагалися завести, але без успіху, бо заводиться він із секретом. Якби не цей секретик, машину б я, напевно, більше не побачила.
«Побачила ватажка і знепритомніла»
Вели мене якимись темними коридорами, потім перевіряли металошукачем і дітей теж.
Я увійшла до кабінету і побачила страшну морду, я так зрозуміла, найголовнішого. Страшний, чорний, борода нижче підборіддя, брудний, смердючий. Від побаченого і від запахів, що стоять там, мені стало погано, почалася блювота, а потім я знепритомніла.
Добре, що там був медпункт – прибігла медсестра, виміряла тиск (був дуже низький), зробила мені укол.
«Можеш забирати чоловіка, але машину не віддамо»
Привели мого чоловіка – руки за спиною. Усього брудного, синці під очима. Як я зрозуміла, забрали його тільки тому, що він сказав, що це свавілля, коли вкотре намагалися забрати машину (цього разу фольксваген Т4, мікроавтобус), як сказали моєму чоловікові, на потреби «ДНР». Але як завжди, він не погодився!
Мені сказали, що можеш забирати чоловіка, але машину вони не віддадуть, типу компенсація.
Звичайно ж, я не погодилася! Господиня я, машина моя, які ще підстави потрібні? На що мені відповіли, що це мені на користь. Вони захищають місто, «покладаючи свої життя». Мене це просто вбило. Я у відповідь: «Я і мої діти вас про це просили? Я жила собі спокійно й працювала, поки не з'явилися ви. Чого це я повинна розплачуватися своїм майном?!»
«Вперше я бачила, як мій чоловік плакав»
Коротше, дві години тупої розмови з тупою людиною. За цей час я кілька разів знепритомніла. І нарешті, на третю годину спілкування він зрозумів, що без машини я не поїду, залишуся тут жити.
Мені віддали ключі й документи від мого мікроавтобуса. Ми завелися «із секретом» і поїхали! Я вперше в житті бачила, як мій чоловік плаче і дякує мені за порятунок.
Недарма кажуть у народі, що баба в охоплену вогнем хату ввійде і коня на скаку зупинить. Це якраз про мене.
«Родичі викуповують своїх за великі гроші»
Пізніше чоловік мені розповів, що таких, як він, там велика кількість, декого викуповують родичі за великі гроші. Переважно це начальники міліції та бізнесмени – ті, у кого є достатньо грошей, щоб відкупитися.
Три дні мій чоловік нічого не їв. Давали тільки воду. Спав на бетонній підлозі або стоячи, у туалет ходив там само, де був. Чув уночі, як когось б'ють, напевно, катували.
Я з жахом уявляю, що було б з ним, якби я не приїхала. Ось так війна не пройшла повз мою сім'ю.
«Виявилося, я вагітна!»
12 вересня 2014 року. Ми виїхали з нашого міста до мами, у Димитров. Я пішла до лікарні, бо те, що я непритомніла, мене дуже турбувало. І я не помилилася, виявилося, що я вагітна. Строк чотири місяці.
Я шокована. Двоє дітей, війна… Куди ще третього? Але всі строки вже минули, доведеться залишати дитину.
8 лютого 2015 року. Сьогодні в мене день народження. Ура! Сьогодні мене всі вітають. Подруга зібралася ввечері прийти з тортом – попити чайку. Якось дивно, весь ранок тягне живіт і болить поперек. Сідаю за кермо, спершу нагодувала всіх дітей і сказала, що пішла по хліб.
«Дитина народилася з численними патологіями»
Приїхала в пологовий будинок і через 15 хвилин народила. Ось такий подаруночок мені до дня народження. Я щаслива! Але моє щастя було помилковим.
Мій малюк народився з численними патологіями. Як сказали лікарі, що всі початкові тижні вагітності я сильно нервувала – і ось результат.
Відтоді мій світ перевернувся остаточно. Почалися ходіння до лікарів, отримання різних діагнозів, призначення лікування… Кирилко народився з численними патологіями як внутрішніх органів, так і верхніх кінцівок.
«Фонд купив для Кирилка дорогі ліки»
Однією з безлічі патологій був головний мозок. Щоб його запустити, потрібен був дорогий препарат.
Грошей тоді вже не було – я звернулася до Фонду Ріната Ахметова. І мені не відмовили! 2015 року Фонд мені виділив курс на цілих три місяці. Щиро дякую їм за це!
На сьогодні Кирилко пережив три найскладніші операції з часткового відновлення верхніх кінцівок (дякую небайдужим людям). Ще їх попереду багато, для того щоб дитина жила хоч не повністю, але частково повноцінним життям.
«Ваша допомога – ковток свіжого повітря»
4 вересня 2017 року. Сьогодні отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова «Допоможемо». Дуже вчасна й дуже добра допомога, яка життєво необхідна не тільки моїй сім'ї, а й багатьом іншим сім'ям.
Багато переселенців, такі ж, як я, втратили все своє майно, залишилися на вулиці ні з чим, і кожна допомога Фонду – це ковток свіжого повітря для них. Часто бачила, як люди похилого віку, отримавши допомогу, плакали. Адже для них, як і для всіх нас, це неоціненна підтримка в настільки важкий для нас час.
Дорогий Рінате Леонідовичу!
Хочу спасибі Вам сказали щиро
І на знак подяки промовити вам слова,
Що не пройшли біду ви стороною,
Що ваша допомога вчасно надійшла.
І охоплена сумною безнадією
З трьома дітьми, з немовлям на руках,
Вели мене незримі дороги
Туди, де допомога вірна та близька…
Вели вони до прекрасних людей, чуйних,
Що руку допомоги протягнуть у потрібну мить.
Вони закриють проблеми моторошні,
Допоможуть без великих на те причин.
Підтримка ваша – просто, як порятунок,
Не знаючи, що б робила без Вас.
Часом закрутить у житті нас течія –
І через край зачерпне води баркас.
Дякую Вам за допомогу знову й знову!
Дякую Вам за добрі справи.
Мені Вам сказати без пам'яті приємно
Величезної подяки слова:
Нехай повернеться в життя до Вас, як відлуння,
Добром глибоким справ усіх ваших суть.
Здоров'я Вам і багато-багато сміху!
Нехай буде легким у вашому житті Шлях!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
