Чекотун Ярослава

8-а клас, ліцей №1

Вчителька, яка надихнула на написання – Храповіцька Галина Казимирівна

Моя Україна майбутнього

Листопадово, пізня осінь… Іду алеєю парку зі школи. Навкруги дерева темні, нерухомі, що нагадують чимось древні статуї. Лиш на окремих кронах ще втримались листочки, які бабуся називала парасольками. Я наче чую крізь роки її м’який грудний голос:

«Дитино, це велике щастя – жити на рідній землі, бачити цю красу і радіти своїй родині».

Моя усміхнена бабуся… Вона читала мені Шевченка, який вірив у сім’ю «вольну, нову», уявляв Дніпро, «неначе в молоці дитина…, а понад ним зеленіють широкії села, а у селах у веселих і люди веселі…»

Де ти подівся наш сміх? Чому такі нерадісні йдуть на зустріч люди? Чом сум оповив їхні душі й осів у зіницях очей? Україна нині нагадує бідну вдову, яку хижий сусід ладен знищити, щоб поглумитися над її обійстям і посіяти замість хліба коноплі. А в пам’яті зринає колись завчена фраза:

І глядять на нас Шевченка очі

Совістю в здешевленому світі…

Де ж ми, нащадки Пророка, продешевили, коли втратили національну гідність і гордий козацький дух? Для чого образили свою співучу «солов’їну» в угоду штоканню «північного брата».

Теперішня війна примусила й мене задуматись над цим, переосмислити те, що здавалось раніше дорослим, вникати в питання політики, стратегії, військової тактики. Мені хочеться ніби постаршати, пришвидшити і наблизити Перемогу.

Якою я уявляю свою Україну в майбутньому? По-перше, усміхненою, вільною, гордою і незалежною. Щоб не з протягненою рукою чекала допомоги з Європи, а мала міцну економіку, власну зброю для захисту і чесну владу.

Я хочу, щоб в майбутньому насамперед був мир і закінчилася війна нашою перемогою. Ми відвоюємо своє територію, яку загарбали російські окупанти. Наші захисники повернуться живими та здоровими до своїх домівок, де їх чекають близькі.

Я хочу, щоб усі українці змогли продовжити мирне життя, і всі, хто був вимушений покинути рідні місця змогли повернутися і трудитися не користь держави. Це повинно стати для кожного з нас обов’язком. Усі громадяни мають бути чесними, порядними і свідомими. Люди високої духовності ніколи не дозволять зробити собі щось незаконне чи щось, що заподіє комусь шкоду. Ми повинні мати свої непорушні принципи і погляди на життя.

Кожна робота має достойно оплачуватись. Педагоги та лікарі повинні отримувати більшу платню, їхня праця дуже важлива і клопітка. Та й не тільки їхня, на даний момент заробітна плата багатьох українців занизька. Я вважаю, що в майбутньому має покращитись зарплата і рівень життя в цілому, а урядовці і депутати мають отримувати таку ж платню, як і більшість населення України.

Я хочу, щоб у майбутньому люди перестали їздити в інші країни на заробітки, а могли забезпечити свою сім’ю в Україні.

Усі українці повинні відповідально ставитись до своїх обов’язків і виконувати свою роботу якнайкраще. Ми маємо нести відповідальність за свої вчинки.

А ще щоб у кожному з нас жила пам’ять роду, той національний генетичний код, який ми передамо своїм дітям, онукам, правнукам. Щоб наші кладовища не заростали бур’янами, а пологові будинки світились чистими вікнами і наповнювались першими криками немовлят. Щоб будинки престарілих були європейського зразка і не принижували людської гідності.

Я мрію про те, щоб ми пишалися тим, що ми українці і могли з гордістю носити вишиванку.

Мир прийде,

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.

Т. Шевченко