У Донецьку пройшло моє дитинство, моя юність. Тут я вчилася, закінчила коледж, вийшла заміж, народила дитину, починала педагогічну кар’єру. Місто, у якому залишилися друзі та всі знайомі. Місто дитинства.

У спогадах це все свіже. Іноді переглядаю новини, там якась подія, щось сталося на перетині вулиць Богдана Хмельницького та Рози Люксембург. І я пам’ятаю це місце, я знаю це місце. Коли фотографії переглядаємо, теж згадуєш. Дивились фотографії з Нового 2014 року. «Донецька зима» – підписана фотографія. Пригадую цю ялинку, згадую площу Леніна.

Родичів там залишилося небагато, тому що переважно всі пороз’їжджалися. Люди, які розуміють і думають про майбутнє, про своїх дітей, переважно залишили це місто в надії на те, що коли-небудь, може бути, доведеться повернутися.

Але сидіти вдома й чекати, коли прилетить снаряд, такий собі задум. Тому ми швиденько зорганізувалися, вирішили кудись їхати.

Ми зателефонували родичам. У дружини брата мого чоловіка дитина такого ж віку, як моя. Вона зібрала швидко речі Вови, я зібрала речі Лілі, ми завантажили це все в машину, я сіла за кермо – і ми швиденько поїхали.

Кажу: «Куди ми будемо їхати?» Вона каже: «Поїдемо до Дніпропетровська». Кажу: «Я не знаю, місто велике, місто чуже. Як ми там будемо?» Вона: «Не переймайся, все налагодиться». Ось так ми сюди потрапили.

Дітей відразу записали в школу, щоб не прогулювати, не витрачати дорогоцінний час. Це 4 клас, випускний із початкової школи. Знайшли квартиру, і два місяці жили в Дніпрі.

Приїхали – знову обстріли, знову припинення навчального процесу, знову в дитини стрес, знову цей страх. Коли ведеш урок, різко починаються вибухи, і діти перелякані. І батьки телефонують: «Будь ласка, можна мою дитину посадити не на перший ряд від вікна, а на третій?» Тому що якщо приліт буде, то дитина перша постраждає. Ну, я кажу: «Я ж не можу весь клас пересадити, я б із задоволенням».

Це рішення не одного дня, не однієї хвилини. Це ваги, це зважування за/проти. Як буде тут – невідомо. Кидати те, що там... Думаю про своїх дітей, думаю про своє майбутнє, про те, як працювати, про те, як вижити. Все-таки, вирішили поїхати.

Зупинилися на Дніпрі, тому що у мене батьки живуть на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей, і в принципі, як з Донецька, так і з Дніпра однакова відстань.

Дніпро стало моєю другою домівкою. Я звикла до цього міста. Важко було спочатку звикати, тому що новий колектив, нова школа, нова квартира. Все не так, все не подобалося.

До війни було більше впевненості в завтрашньому дні, більше цілеспрямованості. Навіть не замислювалися про те, що в майбутньому може щось трапитися. Ось є моя сім’я, є моя робота – і це є непорушним, це нікуди не дінеться. Але виявилося, поділося.

Ми не могли уявити, що в нашому місті може таке статися. Тому якщо щось десь починається, ось, наприклад, ввели військовий стан – вже паніка. Вона неусвідомлена, вона десь з глибини душі виходить, але паніка. Тому що думаєш: хоч би тут це не почалося. З побоюванням дивишся на все, що відбувається в країні. Ми не зможемо бути впевненими в майбутньому ніколи.

Одного разу одна мама виклала інформацію: кому цікаво, є Фонд Ріната Ахметова, допомагає діткам, є така акція, яка називається «Мирне літо – Дітям Донбасу». Ми якраз думали, куди дитина поїде відпочивати, де дитина буде оздоровлюватися, чим буде займатися все літо, крім як інстаграм. Ми зателефонували до Штабу, залишили свої координати. Нам сказали, що ми можемо приїжджати, наша дитина потрапила в цей табір.

Сподобалося, забирали зі сльозами дитину. Дитина стала більш відкритою і товариською, розкутою. Зникли якісь страхи, тривоги. Менш тривожна стала дочка. З’явилося багато друзів, із якими вона спілкується досі. Вона потім ще місяць у вуха нам дзижчала, як там було чудово. «Якщо в наступному році буде, я ж поїду туди?» – «Звісно, поїдеш».