Ми з Мар'їнки Донецької області. Мені зараз 74 роки. У нас почалась війна 14 липня 2014 року. Попали снаряди прям у Мар'янку - там хлопці загинули. Ми ніколи не думали, що таке буде.

До 2022 року ми їздили в Курахово скуплялися, у нас якось тоді ще й магазини працювали. А після 2022 року ми у повній ізоляції були.  Ну, нам волонтери привозили і хліб, і продукти.

А в 2022 році нам до цього вже не привикати, як у нас без кінця і краю таке життя було. Корови з телятника бігали і підривались.

Поряд з нами горіли дома, метрів за тридцять. В один дом попав снаряд, у другий. Обстріли страшні були. Ми всі вісім років так жили. Уже в останні роки не так воно було: надіялися, що закінчиться війна, а тут таке настало… 

Через нас перелітали снаряди прямо в центр, і вже просто терпіння наше лопнуло. З Мар’їнки уже всі евакуйовувались, там вже все згоріло і розрушилось, нічого не залишилось. Нам повертатися уже нікуди.

Чоловік мій лежачий був, з переломом стегна – його «Швидка допомога» вивозила, а ми їхали своєю машиною. В Кіровоградську область переїхали - у квітні буде два роки, як ми тут знаходимося. Чоловік мій помер тут.  

Мені б - хоч би й сьогодні війна закінчилася. Нехай уходять з нашої території і йдуть до себе в Росію, щоб справжні українці всі були живі.  Повернутися нам вже не получиться, то може, якусь компенсацію дадуть, і десь тут може якесь житло будемо купувати.