На другий день війни як гепнули - і осколки були на порозі. Ми в Гуляйполі були до 12 березня, а тоді бомба впала біля мене – ну, не розірвалася. Тоді діти мене звідти забрали. 

Ми були в Ужгороді. Я осліпла на нервах, і донька мене в Турцію відвезла. Там зробили операцію, і ми повернулися назад, приїхали до Запоріжжя. Живемо майже в впроголодь: заплатили за квартиру, за ліки, і лишається в місць дві з половиною тисячі нам з чоловіком на витрати. Чоловіку треба операцію робити, а вона коштує 21 тисячу. Ходимо з протягнутою рукою, збираємо по людях.

Онучатко півторарічне тягали в підвал - перелякали дитину так, що тепер не говорить.

Родину розкидало по всьому білому світу: одна онучка в Турції, друга - в Німеччині, донька - в Ужгороді. Інша - з нами. В нашому місті хати розбиті. Упала бомба - навіть не знаємо, що там. Там бомблять кожен день, не добратися туди ніяк.

Я вже всі жданики поїла. Обіцяли на цю весну, що війна закінчиться. А тепер - не знаємо. Надія впала. Хлопців винищують, немає молоді ніяк. Але ж надіємося на краще.