Спали ми, дочка мені подзвонила о пів на сьому і сказала: «Мамо, ти знаєш, що почалася війна? У Запоріжжі над нашим домом пролетіли ракети на аеродром». Ось так ми й дізналися. Але в нас тоді ще не гучно було. Гуляйполе 3 березня почали бомбити. Майже добу бомбили, і ми весь час сиділи в погребі. Було дуже страшно. 

Ми і в своєму погребі ховалися, і в сусідів по підвалах. Ні світла, ні води, ні газу – нічого не було. Ось так і виживали, а потім уже не було сил виживати. Чоловікові тоді було 76 років, а мені хоч і було 61, але я ходжу з ціпком. Зараз майже не виходжу з квартири, мені дуже важко. 

Обстріли, ракети нас найбільше лякають і досі. Ми були в Запоріжжі, а у жовтні 2022 року там почалися обстріли, і ми виїхали в Дніпропетровську область. Там було тихо, ми пів року там прожили. Але дуже дорогі на Дніпропетровщині квартири - нам не вистачає пенсії, щоб оплатити оренду, і ми повернулися до Запоріжжя. Звідси все-таки ближче до дому, і є надія, що, може, колись повернемося… У нас одна дочка, і вона не поїхала нікуди, бо в нас уже вік поважний. Не кинула нас. Вдома побите все, але хата не розбита. Пошкоджений дах, вікна, літня кухня. 

Ми скільки могли, стільки й лагодили, платили людям. А зараз уже немає фінансів, щоб платити. Там щодня обстріли - саме тієї сторони Гуляйполя, де ми проживали.

Я вважаю, що потрібно тільки владі домовлятися до чогось, бо інакше вона не закінчиться ніколи. Я вважаю, що потрібно було домовлятися ще в перші дні, поки не настільки була розбита Україна. А тепер уже стільки людей, яким взагалі нема куди повертатися!

Хочеться повернутися додому. Щоб був мир і щоб діти та внуки були біля нас. Щоб відбудувалася наша Україна. Хочеться жити вдома зі своїми рідними та сусідами, яких розкидало по всьому світу.