Євгенія Миколаївна Григорова

Вчителька хімії та біології

Комунальний заклад «Старовірівський ліцей Шевченківської селищної ради»

«Війна. Моя історія»

З вечора, як і всі мої колеги, я готувалася до уроків…

А рано вранці, прокинулася від телефонного дзвінка мого брата, який знаходився в Польщі, та була шокована його запитанням: «Ви як? У вас ще не стріляють?». Я, спросоння запитала: «А чому у нас мають стріляти?». І тоді він сказав: «Ввімкни телевізор. Війна почалася!»

Що я відчувала тоді? Страх, паніку, розгубленість…

В голові було лише одне питання: «Що робити?»

За наказом адміністрації, повідомила батьків і дітей, що навчальний процес на сьогодні скасовано, про подальші дії буде повідомлено пізніше.

А за кілька годин всі мешканці нашого села переконалися, що це не сон – в село зайшла величезна колона ворожої техніки. Такого гуркоту я давно не чула, а ще я ніколи не відчувала такого всепоглинаючого страху. На всіх машинах, танках, БТР та БМП сиділи озброєні орки та націлювали свої автомати на людські оселі. А потім біля нашого будинку зламався бензовоз і кілька машин зупинилися, вони стали виходити. Стало ще страшніше. А раптом вони зараз підуть по домах? Я тримала на руках свого трирічного синочка та молила Бога, щоб вони, нарешті, поїхали. І вони поїхали… Потягли зламаний бензовоз на буксирі, мабуть, пальне для них було важливим.

А колона продовжувала їхати. Для нас ці години перетворилися в роки, здавалося у цієї колони немає кінця-краю. І знову жах… В ста метрах від нашого будинку завмер танк, його вже на буксир не візьмеш. Вони стягли його з дороги, щоб могла рухатися інша техніка. Пізніше ми дізналися, що і в нашому селі, і в сусідніх залишилося багато зламаної техніки. Вони просто перевантажували те, що їм було потрібно, а стару техніку кидали. Наші хлопці відтягували її тракторами якнайдалі від сел. А танк вони не покинули, спочатку, мабуть, намагалися його ремонтувати, а потім просто охороняли. В перший день вони не відходили від техніки, були весь час в середині, а вже наступного – почали ходити вулицею, тримаючи автомати напоготові. Було дуже страшно, ми намагалися не виходити з будинку, аби не потрапити їм на очі, навіть, дитину гуляти не виводили, а коли виходили, то розмовляли пошепки. Вже пройшло майже два роки, а мій син досі повторює ці слова: «Тихо. Ш-ш-ш». Але були й ті, хто водив їх до себе додому, щоб погодувати та помити, чи носили їм їсти до танка, хто всіляко допомагав ремонтувати техніку і радів, що ми тепер будемо жити добре та й інших агітував. А зараз, після звільнення, так само посміхається нашим хлопцям, отримує гуманітарну допомогу без будь-яких докорів сумління.

Багато подій відбулося: вчителі зробили все, щоб завершити навчальний рік: працювали онлайн, а коли зник інтернет, то по телефону, а коли знищили телефонні вишки, їздили на велосипедах та ходили пішки по домах. І все це у постійному страху, бо вони їздили по вулицях, як хазяї.

Ми опинилися в окупації.

Усіма силами намагалися вижити та чекали наших хлопців.

Їхня влада взялася за освіту, зібрали директорів шкіл, поставили озброєних автоматників і почали розповідати, якою буде нова школа, потребували списки вчителів, які погодяться працювати. Все, начебто, добровільно. У нашому селі школу не відкривали, бо колектив не погодився працювати, а в сусідньому відкрили, там на роботу вийшла більшість. Та все ж деякі предмети не було кому викладати і почався пошук. Ми не знаємо, хто давав інформацію про вчителів і їх адреси, але пішли по домам. Це стало сигналом – пора. Вчителі шукали будь-які можливості виїхати.

Так ми опинилися в Польщі. Дуже хочеться додому, але зупиняє те, що наше село в «червоній» зоні. Постійні обстріли. А мій хлопчик ще досі боїться голосних звуків, хоча кожного ранку питає: «Коли ми поїдемо додому?»

А попереду тільки невідомість…