Олександр Володічев, 10 клас
Саратський ліцей Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Іожица Вікторія Георгіївна

1000 днів війни. Мій шлях.

Мене звати Олександр, і ось уже понад два роки я живу в умовах війни, яка назавжди змінила моє життя. Кожен день починається зі звуків сирен -  і нам доводиться спускатися в укриття, що знаходиться за нашим Саратським ліцеєм. Та  навіть у ці важкі часи ми не втрачаємо надії та продовжуємо боротися за майбутнє.Разом із батьками та вчителями зібрали гроші на купівлю безпілотників для Збройних сил України. Це не просто обладнання, це  - наш внесок у перемогу і віра в те, що кожен із нас може зробити щось важливе. Плели маскувальні сітки, передавали одяг для поранених у Одеський госпіталь, а школярі  молодших класів малювали привітання для солдатів до новорічних свят та Великодня, влаштовували благодійні концерти. Кожен малюнок або сітка — це частинка нашої душі та підтримка тих, хто перебуває на передовій. Співпрацюємо з громадською волонтерською організацією «Злагода», до складу якої входить і моя мама. 

У нашому ліцеї навчаються діти-переселенці з Донецької, Миколаївської та Херсонської областей. Вони розповідають нам про залишені домівки та друзів, яких втратили.

Ми підтримуємо одне одного і ділимося мріями про мирне життя,  думаємо  про той день, коли зможемо повернутися до мирного часу і  нам більше не доведеться ховатися від обстрілів, а наші солдати повернуться додому з перемогою. Серед моїх однокласників є такі, чиї батьки знаходяться на фронті. Щодня ми дивимось  новини про битви і втрати, але  також бачимо приклади самопожертви,  героїзму і стійкості солдатів. Це надихає нас не здаватися, продовжувати підтримувати їх і вірити в перемогу.

Організовуємо благодійні акції та ярмарки, щоб зібрати гроші для наших солдатів, а 1 вересня  провели чергову акцію  збирання коштів  для купівлі автомобіля для наших захисників.

Це наша можливість продемонструвати, що ми єдині і підтримуємо наших героїв. Сьогодні  живемо в такий час, коли кожен день приносить нові виклики, але й нові можливості продемонструвати нашу силу та єдність. Чи то волонтерство, чи то підтримка наших солдатів, чи то постійна віра в краще майбутнє — кожен із нас може зробити свій внесок у перемогу. Ми повинні пам'ятати, що наша сила — в єдності, в нашій вірі і в нашій любові до своєї країни. Саме в ці важкі часи ми повинні триматися разом, допомагати один одному і розділяти мрію про мирне життя.   Мрія про мирне небо — це не просто слова, це спільна мета, до якої ми прагнемо щодня. І віримо, що наші зусилля не марні, і що кожен внесок і допомога наближають нас до перемоги. Ми мріємо, щоб наші діти зростали в мирі і знали про війну тільки з підручників історії, щоб міста і села були відбудовані, а люди повернулися до своїх домівок і знову жили в злагоді та щасті. Слід не забувати про те, як важливо підтримувати один одного.

Саме в ці важкі часи ми повинні згуртуватися, щоб наблизити мрію про мир. Зробімо її реальністю, і нехай кожен із нас додасть свій внесок у її здійснення. 

Так уже трапилось історично, що Україна завжди обстоює свою незалежність і право на існування в жорстокій боротьбі протягом століть. Пам’ятаєте, як у Ліни Костенко: 
…Історії ж бо пишуть на столі,
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…

А я  весь час думаю: яким він буде, тисячний день війни? Можливо, переможним і мирним, осяяним салютами і скупими сльозами захисників, радістю дітей, які дочекались свого татка, дідуся, маму?  І вічною пам’яттю тим, хто ніколи більше не прийде до отчого порогу. Хай він  буде, попри всі негаразди і зради, а  він настане обов’язково. І будемо в ньому ми. Бо ми, українці,  приречені на свободу і перемогу. Іменем нашого героїчного минулого і великою жертовністю сьогоднішніх захисників.