Через війну ми втратили житло. У нас був дім і квартира. Я працювала на двох роботах. Чоловік з 2014 року захищає нашу країну. Для нормального життя все було. В перші дні повномасштабного вторгнення ми виїхали з міста - я, чоловік, донька та наш кіт. З речей взяли те, що вмістилося в машину. Більше року жили в гуртожитку. Спочатку було дуже важко. У нас не було одягу, посуду, подушок, ковдр. Чоловік поїхав на фронт і ми могли не бачили його по півроку. Потроху купуємо посуд та інші речі, необхідні для нормального життя. Щодо житла, на жаль, вже не маємо. А з сьогоденними цінами та зарплатнями, якщо і буде, то зовсім не скоро…

Важко було змиритися з тим, що не буде так, як було раніше. Важко розуміти, що в тебе більше немає дому. Важко думати про те, що невідомо коли ти зможеш побачити батьків, які залишились на окупованій території через хвору бабусю, яка прикута до ліжка.

Ми поселились до гуртожитку, в якому не було опалення. Грошей не мали,  щоб зняти нормальне житло. Не було ні каструлі, ні сковорідки, щоб приготувати поїсти. Волонтери привозили до гуртожитку готові обіди для нас.