Сім’ї фермерів важко далось рішення виїхати з рідної хати, покинути власні земельні паї. Але вони врятувались від репресій і вивезли племінника, якого рашисти намагались примусити ходити до своєї школи

Ми не сподівалися, що на нас нападуть, думали: «Де Крим, де та Росія, а де ми...» Та виявилося, що росіяни вже 26-го після обіду проїжджали по нашому селу. Це був шок, нерозуміння, стрес великий дуже. Нічого вдома не радувало. Тільки їсти варили, бо треба було харчуватися. Депресія вдень і вночі… Незрозуміло, як може таке статися у XXI столітті. 

У селі є свої продукти, своє хазяйство більш-менш. Сильно підвищилися ціни, але ми не голодували. Може, якби ми там далі затрималися, то й було б. 

Люди є такі, що перевзулися, кажуть: «Наші прийшли». Живеш з ними і не знаєш, як вони вчинять. 

Мій брат двоюрідний проживав у селі, був атовцем. Одного часу його взяли рашисти, допитували. До того, як вони його взяли, ми три дні переховували його. Потім все одно вони його спіймали - з дронів чи що, вичислили - і забрали туди, але відпустили. Морально його там давили. Мій брат воює, племінник теж, і нам стало страшно. Найбільше був страх за своє життя, і ми вирішили виїхати. Чоловік не погоджувався довго. Як покинути будинок, коли ти його все побудував? Це стрес. Може, молодший був би, ще легше було, а  мені 48 років, чоловіку 47.

У нас із села їхали три машини з сім'ями, ми один за одним трималися, як усі люди в колоні. Ми не ночували, в той же самий день і проїхали. А потім чоловік вивозив племінника, то шість днів простояв у Василівці.

Почали рашисти питати, де дитина, щоб відправити в школу до них. Чоловік вивіз його в Україну. Зараз він навчається в Дніпрі, в школі, ми його оформили, а його мама залишилась в окупації. Свекруха хворіє, і вони не можуть виїхати.

Коли ми чули там вибухи, завжди була надія, що це наші. Головне, що там ніхто не постраждав із близьких, оце радувало. Кожен день зв’язувалися, чули, що всі живі й усе добре. Це зараз саме головне – і тоді, і зараз. Раніше думали, що матеріальне в житті важливе, а зараз – що всі близькі люди живі-здорові. 

Зараз захопленій росіянами території перебувають мої батьки, мати і сестра чоловіка. 

У нас були свої паї, і ще ми обробляли деякі паї своїх рідних. Тепер у нас не сіяно, ніякого доходу - тільки від країни виплати ВПО. 

Звісно, матеріально постраждали, але поки будинок наш цілий. Дай Бог, щоб він таким і залишився. Плануємо після перемоги повернуться, почати все заново і продовжити своє діло.

Моя сестра в Запоріжжі прийняла нас до себе. У неї двоє дітей малих. Ми жили там з квітня чотири місяці. Школа почалася, а тут - хлопець, якому 13 років. Житлова площа не дуже дозволяла, бо для кожної дитини треба своя кімната і якийсь куточок. Ми переїхали в Дніпро.

Знаходимось тут, а думками - там. Звісно, хочеться повернутися додому, ми на це сподіваємось. Не знаю, як воно там буде. Сподіваємось, що війна закінчиться тільки нашою перемогою. Наші близькі хлопці воюють. Віримо в них.