Володимир Іванович вивіз родину до Запоріжжя ще на початку війни. Жити в селі, яке постійно обстрілюють, було надто небезпечно

Виїхав я в місто Запоріжжя з села Гуляйпільського. Працюю в Запоріжгазі, двоє дітей майже по 15 років. Рашисти через наше село пройшли п’ятого березня, потім повернулися на свої вихідні позиції восьмого березня. Обстріляли село, звичайно, але уціліли всі. 11 березня ми виїхали в Запоріжжя: тут знімаємо дім, крутимося якось.

Думали, що війна десь далеко, а вона застала нас вдома. Приїхали на роботу, провели інструктаж, як поводитися, а потім відчули, як снаряди свистять. Ми не думали, що вони так швидко до нас дійдуть.

Я втратив домашнє господарство. У мене там корівка, телятко було, поросятка, а довелося це все кинути й розпустити по полях.

Якби хтось знав, що таке станеться, ми б його краще державі безкоштовно віддали на тушонку.

Одразу після переїзду ми мали певні труднощі. Важко біло винаймати житло. Були ціни на оренду одні, а коли збільшився потік біженців, вони піднялися вдвічі чи тричі. Спочатку ми приїхали – ні роботи, ні грошей. Поки той статус тимчасово переміщених осіб оформили. А жити потрібно за щось. Звісно, була гуманітарна допомога, крупи та макарони, щоб із голоду не померти. А так – поки все налагодилося.

Я вдома працював у Запоріжгазі, потім сюди звернувся щодо роботи. Підприємство не відмовило - дало робоче місце і справну зарплатню. Наче біль-менш налагодилося, жити можна. Хоч і не на широку ногу, але на хатку та на їжу вистачає.

Вдома ми гуманітарних проблем не мали. Це ж село. Свої курочки, своє м’ясо, молочко, хліб самі пекли - не голодні були. Як не стало електрики, у селі підключали генератор і давали воду три години на день - нам вистачало.

До речі, голова нашої громади втікла. ЗСУ наші зайшли до громади і ворог це помітив – посилились обстріли. Тож вона й втікла.

Труднощів з евакуацією не було. Я підійшов до командира, сказав, що моя родина та ще 24 людини хочуть поїхати з села. Він організував транспорт, вивіз нас у Гуляйполе, а звідти о 13 годині був евакуаційний автобус. Переписали нас, посадили в автобус, і за три години ми були вже в Запоріжжі.

Тяжко все-таки. Особливо коли лунають сирени.

Навіть у Запоріжжі я потрапив під ракетний обстріл. 23 квітня був прильот, а я якраз поруч проходив. Пощастило, що все обійшлося.

Я не думаю, що Запоріжжя - кінцевий пункт для моєї родини. Я вірю в ЗСУ. Ще трохи – і поженуть ворогів від наших країв. Хочеться додому повернутися. Хай не зимувати, хоч плівкою вікна позабивати та законсервувати, бо там мародери вкрали багато чого.

По-моєму, до весни перевага буде вже на нашій стороні, Мелітополь повернемо. Війна буде на стадії завершення, я так думаю, коли прийде ленд-ліз. Коли морози вдарять, щоб могла піти тяжка техніка в атаку, тоді й буде переломний момент. До весни ми повинні бути вже майже на кордоні з росією. А чим більше цих окупантів поляже, тим швидше вони задумаються, що їм тут не місце.