Коли почалася війна, я була вдома. Вранці мала би йти на роботу.

Відправляти рідних на фронт було дуже важко. Важко було дізнатись про кожне із поранень брата.

Важко було і є не знати, де брат чоловіка вже 6 місяців  якбезвісти зниклий. Важко чекати з кожного завдання брата-шурмовика.

Але допомагає робота- гімназія, дитяче волонтерство у школі, сім'я.

Ми не виїжджали за кордон, бо мої рідні на війні. Не змогла їх покинути. Маю роботу. Я вчитель... Люблю свою роботу. Малооплачувана, але улюблена.

Мій син, якому 5 років теж долучається до волонтерства. Свої скарбнички пожертвував на машину для ЗСУ, де служить його хресний.

Плакала від щастя, що він самостійно захотів це зробити.

Мені з фронту захисники надіслали прапори, шефрони, кофту. Це в знак вдячності за дитяче волонтерство. Тому всі речі, окрім кофти,  у школі. Кофту одягаю, коли впадаю у відчай і мені стає легше.